Erleen Nord - Узурпація: Євіанна, Erleen Nord

— Ех, Юріє, я все більше відчуваю, що це тіло чуже.

— Не сприймай за щось погане, Діано, але мені іноді справді цікаво якою б людиною була та Діана, чиє тіло ти узурпувала. Чи змогли б ми з нею подружитись так само як із тобою? 

— Я не ображатимусь на таке, але якщо можна, то краще цю тему не підіймати настільки сильно, — відповіла я. 

— Як скажеш, люба подруго.

— Юріє, можна полежати в тебе на колінах? 

— Звісно, — відповіла Юрія та сіла на ліжко, після чого я лягла поруч та поклала голову їй на коліна. 

Юрія одразу ж почала гладити мене по голові своїми теплими долонями, від чого я занурилась у спогади дитинства, коли так само лежала біля мами, і вона так само погладжувала мене. Все, що сталось за сьогодні, відійшло на задній план, і я задрімала, дивлячись приємний сон. 

Я знову опинилась там, в Імперській столиці, у сні де мої батьки жили разом зі мною в бабусиному будинку-аптеці. Але у всьому будинку була лише я сама, і ніде не могла знайти батька, маму чи малого брата. Навіть звуків міста не було чутно за дверима та вікнами. Втім, хоча це і було схоже на початок жахіття, я відчувала себе в безпеці та спокої. Здавалось, що не лишилось жодних проблем, і я взялась просто бродити кімнатами в пошуках чогось цікавого. І в кімнаті, де раніше був мій брат, я знайшла замість нього у ліжечку вишиту картину. Саме її мама колись вишивала, поки ми з батьком ходили на кабана до Заброди.

Це і була ця аптека, в якій я перебувала. І тепер то я розуміла, чому аптека на цій вишивці була настільки великою — це не лише аптека, а і жилий будинок.

Я завжди рада приємним снам, але вони ніколи не йдуть так само довго, як сни із Темрявою, що тягнуться настільки довго, що я забуваю своє минуле під час них. 

— Я тут... — розбудив мене Ігор, що повернувся до кімнати. — Розбудив, Діано?

За вікном вже був вечір і світло крізь нього проходило червонувате, а значить я проспала на колінах у Юрії декілька годин. Дивно, що такий короткий сон зайняв так багато часу, але відчувала я себе добре, вперше за останній час. Шкода лише, що не побачила у снах своїх батьків. Але якщо подумати, то імені мами та її обличчя я вже і так не могла пригадати. 

— Ігорю, як звали мою матір? — моє запитання спантеличило його, адже йому я не розповідала про свої особливості, як розповідала це Юрії.

— Мілена, — здивовано промовив він та взявся витирати піт, що після декількох годин рубання дров рясно вкривав його тіло. 

— Діано, сходи та скажи, що ми беремось за роботу, — промовила Юрія не відводячи очей від Ігоря.

Її погляд у цей момент був мені знайомим, і я зрозуміла, що найближчим часом мені краще триматись від цієї кімнати як можна далі, щоб не заважати їм. Сподіваюсь лише, що вони обмежаться одним ліжком.

Шарудіння та важкі подихи почулись як тільки я зачинила за собою двері, і мені навіть захотілось відійти як можна швидше, щоб не бачити реакції старого корчмаря на стогін Юрії, що обов’язково не буде нею стриманий. Такі вже вони, вищі імперці.

Корчмар не був на своєму місці, а якраз сидів за мискою супу поруч, а тому уже мав щось та почути. Удавши, що нічого не відбувається, я підійшла до дверей Деяна та вже занесла руку, але позаду мене окликнув корчмар:

— Надвір вийшов, до коней, мабуть, — сказав він із почервонілим обличчям.

— Так, дякую, — я вирішила знайти Деяна як можна швидше та все йому розповісти, щоб після цього зайнятись чимось.

Вечір був гарним, і я навіть не могла пригадати коли все навколо ще було таким  червоним при заході сонця. Цьому навіть не завадило те, що сонце і так було низько, як і повинно було бути взимку.

Десь за корчмою було чутно голоси дітей та гусей. Схоже, корчмар жив тут зі своїми дітьми та онуками, що можна було б назвати гарними умовами для зустрічі старості. Щоправда, війна може дістатись сюди, і вже завтра всі ці діти будуть мертві, а корча горітиме для гарного настрою у воїнів племен Середземного Ханства.

Не розумію, чому люди заводять дітей в умовах, коли кожен наступний день може для них бути останнім. Як би мирно ти не жив, завжди може з’явитись щось, що зруйнує цей мир. 

Малі діти та гуси були між інших будинків, а Деян якраз стояв поруч зі своїм конем та давав йому свіжої трави. Поруч із ним стояла коса, і я вже думала, що знайшла чим себе зайняти після розмови з ним. Та траву він наклав не лише своєму коню, а і нашим, що змусило мене почуватись некомфортно перед ним. 

— Деян, — окликнула я його, хоча і була впевнена, що слух у нього не гірше мого, і він давно почув мене. — Ми згодні на твою пропозицію. Коли потрібно їхати?

— Гарне рішення, Діано, — посміхнувся він. — Завтра під вечір, бо рани в мого коня загоюються довше, ніж я думав. 

— Добре, тоді бувай.

— Постривай, Діано. Дозволь запитати дещо. 

— Я тебе слухаю.

— Я помітив під твоєю накидкою гарну зброю. Настільки добре ти вмієш нею користуватись? 

Я поглянула на поділ своєї накидки, і справді зброя трішки випирала. Давно пора було змінити накидку на щось новіше. Але ж її зробив мій батько. Втім однаково треба було добре пригледітися, щоб помітити есток під нею, а це знову викликало в мені підозрілість до Деяна.