Erleen Nord - Узурпація: Євіанна, Erleen Nord

— Але в тебе людське тіло. До того ж жіноче, і тобі вже сімнадцять.

— Я не... Не впевнена, що відчуваю саме це, — я розгубилась, насправді зовсім не розуміючи своїх емоцій. — Та і навіщо мені це зараз? Я просто хочу спокою та як можна швидше дістатись Імперії. Мені не потрібне кохання, як мінімум поки я не знайду його поруч із новим домом, а не в невідомому місці серед подорожі. Я...

Я відчула як із моїх очей потекли сльози, і те, що Юрія обережно їх витерла руками. 

— Добре, що твої сльози вже давно не чорні, — сказала Юрія та підсіла до мене ближче. — Що саме він запропонував?

— Не знаю, я сказала, що спершу пораджусь із вами.

— Було б непогано, якби ти дізналась більше перед тим як це сказати, люба подруго. 

— Я не розумію чого я зараз хочу, Юріє, я розгублена як ніколи за останній час.

— Тоді дозволь мені приймати за тебе рішення, якщо вже не можеш опанувати себе, — запропонувала Юрія. 

Якщо подумати, то це була не така вже і погана ідея. Мої думки плуталися самі в собі від незнайомих почуттів, а тому тут ясний, більшість часу, розум Юрії стане в пригоді. Головне не звикати до такого, бо все ж в інших ситуаціях я можу сподіватись лише на власну голову.

— Добре, Юріє, що скажеш? 

— Йди до нього та дізнайся, що саме він хоче нам запропонувати, а потім повертайся сюди. — Юрія встала з ліжка та відчинила мені двері, тим самим кажучи, що мені пора взяти себе в руки та піти.

Так я і зробила, вийшовши назовні та оглянувшись навколо. Його не було в залі й, мабуть, він все ж був у своїй кімнаті. Поспішати я не стала, і вирішила спробувати розкласти все послідовно у своїй голові. Юрія сказала, що це закоханість, але хіба вона не є чимось бажаним, а не таким важким для розуміння? Я не відчувала щастя, а лише дискомфорт. Втім моя подруга запросто могла помилитись, адже вона теж молода, і цілком можливо, що просто сплутала кохання та незначне зацікавлення. 

Підійшовши до його дверей я вже зібралась постукати, обдумуючи при цьому свої майбутні слова. Але як тільки я стиснула руку в кулак, як двері переді мною відчинились. Він знову дивився на мене своїми холодними очима.

— То що ви вирішили? — запитав він та жестом запросив мене до себе.

— Розкажи, що саме тобі треба, — відповіла я йому, але заходити відмовилась.

— Тобі не цікаве моє ім’я? Чи це такі дивні традиції на землях Князівств? 

— Ти якраз виглядаєш як місцевий, — із підозрою сказала я. 

— Я народився в Мироярі, але ріс в Імперії із самого малечку. 

— Тоді яким боком ти думаєш, що я місцева? — я розізлилась незрозуміло на що. — В мене імперське обличчя, невже не видно? 

— Так, імперське, і дуже гарне, — усміхнувшись промовив він. — Але перейдімо до справи, Діано. Мене звуть Деян, і мені потрібно щоб ви розділили зі мною мій вантаж. 

— Як це розуміти? 

— Мій кінь поранений і не може нести на собі так багато, а купити десь іншого я зараз не зможу, хіба повернусь до поля битви та знайду бродячого. Але річ у тому, що мені треба як можна швидше доставити ось ці свічки одній дуже багатій людині, що живе між Купинню та Малом.

— Звучить дивно, — промовила я та зробила маленький крок назад.

— Я імперський торговець, і зараз повертаюсь із рідного Мирояру до Євіанни, а по дорозі треба завести ці надзвичайно дорогі свічки покупцю, який замовив їх вже дуже давно, і просто дочекатись їх не може. 

Він відійшов від дверей та вказав на чотири великі сумки, із яких виглядали дивні свічки фіолетового кольору. І що я помітила лише зараз, за що мені навіть соромно перед самою собою, із його кімнати увесь час йшов приємний квітковий запах. Їхня форма була охайна та рівна, що було зовсім дивним для такої спекотної погоди. Та раз ці свічки дорогі, якщо вірити його словам, то це могло все пояснити. 

— Скільки платиш? — свічки свічками, але мені із друзями від нього потрібні лише гроші.

— Десятину від того, що покупець заплатить мені, — неоднозначно відповів він. — Скажу так, цього вам вистачить, щоб їсти та жити в таких корчмах стільки, скільки знадобиться. Ви ж теж тримаєте дорогу до Імперії? 

— Я зайду пізніше, — сказала я, вирішивши проігнорувати запитання.

Відійшовши якомога далі від його кімнати, я сіла за один зі столів в залі та взялась за низ живота. До чого ж дивне та дратівливе відчуття, і таке холодне... Чому холодне? Хіба має взагалі така істота, як я, відчувати щось подібне? Невже ці відчуття у мене є лише через людське тіло, що я узурпувала у справжньої Діани? Мабуть, ці відчуття належали їй, а я їх забрала в неї, як і життя. 

Просидівши так ще якийсь час, я пішла до нашої кімнати, щоб розповісти все Юрії. І не дочікуючись на прихід Ігоря, ми вирішили прийняти пропозицію, нехай і точної суми нам було не відомо. Сама тільки можливість пожити в корчмі та не заробляти на це якоюсь роботою для власника, вже звучала добре. Та і закинути на наших коней по дві сумки зі свічками не буде чимось складним. Правда везти їх будемо ми з Юрією, бо коню Ігоря і та не легко. 

— Як відчуття? — поцікавилась Юрія. — Вже краще?