Донна Тартт - Маленький друг, Донна Тартт

Воно ніколи не відпустить її повністю, запаморочення тієї миті; воно пробуде з нею до кінця життя, і назавжди однорідно змішається з тим тьмяним сараєм — блискучі металеві зуби пилки, запахи пилу й бензину — і трьома мертвими англійцями під сніговим каїрном, з блискотливими бурульками у волоссі. Непам’ять: крижані брили, несамовиті відстані, обернене на камінь тіло. Жахіття самих тіл.

— Ходімо, — покликав Гелі, мотнувши головою. — Треба йти звідси.

— Іду, — відказала Гаррієт. Серце в неї гупало, а подих перехоп­лювало. Проте не від страху, а від чогось украй подібного на лють.

Хоч місіс Фонтейн і не отруїла того кота, та з його смерті вона все одно втішилася. З вікна над раковиною — точки огляду, у якій вона щодня вистоювала по кілька годин, спостерігаючи щоденщину сусідів — вона вже підгледіла, як Честер копає ямку, а тепер, мружачись крізь кухонну фіранку, побачила, як навколо неї зібралася трійця дітей. Одна з них — молодша дівчинка, Гаррієт — тримала в руках якийсь згорток. Старша дівчинка плакала.

Місіс Фонтейн опустила важкі перлові окуляри для читання на кінчик носа, накинула на плечі поверх капота кардиган із прикрашеними коштовностями ґудзиками — днина стояла теп­ла, проте вона легко мерзла, тож коли виходила, мусила мати в що закутатися — і почимчикувала через задні двері до огорожі.

День був жвавий, свіжий, легкий. По небу неслися навислі хмари. Траву — яка вимагала коси, чиста трагедія з тим, як Шарлотта занехаяла це місце — всипали фіалки, дикі квасениці, кульбаби з дозрілим насінням, а вітер збурював її перемінливими потоками й нуртами, наче морський. Над закритою верандою, м’яко, наче водорості, шелевіли кетяги гліцинії. Вони так густо нависали ззаду будинку, що веранду майже не видно було; коли квіти цвіли, було досить гарно, але потім рослина перетворювалася на кудлату мішанину, та й до того ж своєю вагою вона могла просто завалити ту веранду, — гліцинія належить до паразитів, вона послаблює каркас будинку, якщо дозволити їй розповзтися, — але деякі люди мусять усього навчатися на власних помилках.

Вона сподівалася, що діти привітаються, і якийсь час постояла біля огорожі в очікуванні, але вони не звернули на неї жодної уваги й продовжили займатися своїм.

— А що ви, діти, тут робите? — солодким голосом гукнула вона.

Вони обернулися, злякані, як олені.

— Ховаєте що?

— Ні, — рявкнула Гаррієт, молодша, тоном, який місіс Фонтейн не надто сподобався. То була ще та мудрагелька.

— Але схоже на те.

— Ну, а воно не те.

— Я собі думаю, що ви того старого котяру рудого ховаєте.

Мовчанка.

Місіс Фонтейн примружилася понад окулярами для читання. Так, старша дівчинка плакала. Вона вже надто доросла для таких дурниць. Молодша опускала закутане тільце в ямку.

— Якраз те ви й робите, — гукнула місіс Фонтейн. — Мене не здурите. З тим котом одна рахуба була. Він сюди щодня залазив і все скло мені на машині лапами засмальцьовував.

— Не звертай на неї увагу, — процідила крізь зуби Гаррієт своїй сестрі. — Сука стара.

Гелі ще ніколи не чув від Гаррієт лайки. Потилицю йому шибнуло ярим дрожем задоволення.

— Сука, — повторив він, уже гучніше, насолоджуючись тим смачним словом у себе на язику.

— Що? — заверещала місіс Фонтейн. — Хто це з вас сказав?

— Замовкни, — сказала Гаррієт до Гелі.

— Хто це сказав? Дівчата, хто це з вами?

Гаррієт опустилася на коліна і голими руками засипала землю з купки назад у яму, на блакитний рушник.

— Давай, Гелі, — прошипіла вона. — Допоможи. Швидше.

— Хто то такий? — репетувала місіс Фонтейн. — Ви мені ліпше скажіть. Я зараз піду до себе і вашій мамі подзвоню.

— Бля, — лайнувся Гелі, посмілілий і розпашілий від зухвальства. Він укляк біля Гаррієт і став похапцем допомагати їй зсипати землю. Еллісон стояла над ними, кулаком прикриваючи рот, і заливалася сльозами.

— Діти, ліпше скажіть мені.

— Чекайте! — зненацька скрикнула Еллісон. — Чекайте. — Вона відвернулася від могили й метнулася по траві до будинку.

Гаррієт і Гелі спинилися, долонями в землі.

— Що вона надумала? — прошепотів Гелі, витираючи чоло зап’ястком вимащеної руки.

— Не знаю, — сторопіло відповіла Гаррієт.

— Це хто, малий Галл? — окрикнула місіс Фонтейн. — Ану йди сюди. Я зараз твоїй матері подзвоню. Іди сюди, вже.

— Та, сука, іди й дзвони, — буркнув Гелі. — Її вдома нема.

Затраснулися москітні двері, і з будинку, шпортаючись, прикриваючи руками обличчя, вибігла Еллісон, засліплена слізьми.

— Ось, — сказала вона, упала на коліна поруч із ними й кинула щось у відкриту могилу.

Гелі з Гаррієт повитягували шиї, щоб роздивитися. Із сирої землі їм усміхалася фотографія Еллісон, студійна світлина, яку зняли в школі минулої осені. Еллісон там була в рожевому светрі з мере­живним коміром, а у волоссі мала рожеві шпильки-пряжки.

Еллісон ридаючи набрала дві жмені землі й шпурнула їх у могилу, на власне усміхнене обличчя. Земля торохнула на фото. Якусь мить рожевість светра Еллісон іще виднілася, а заячі очі ще визирали з надією крізь заволоку із ґрунту; а наступної миті їх накрила чергова чорна жменя, і вони зникли.