Володимир Арєнєв - Правила гри. Частина друга

тіснувато… Але багато поранених, і мимоволі доводиться терпіти.

— Вибачте, пане Дулгіне, але старегх наказав мені піклуватися про цього хлопця, — втрутився Шрамник.

— Правда? Ну що ж, тоді моє запрошення стосується і вас, пане…

— Тогін.

— Дуже приємно.

Вони спустилися на кілька поверхів нижче і опинилися в низці кімнат, пропахлих хворобами. На лежанках і навіть на підлозі лежали поранені. А це ж в основному ті, що потребували лікарської допомоги, ще до штурму Південно-Східної, і ті, хто добрався сюди сьогодні, вже пораненим. Та особливо важких випадків немає. І що буде за кілька днів, коли хуміни візьмуться за Північно-Східну?

В цей час до лазарету зайшов низенький переляканий чоловічок. Не звертаючись ні до кого конкретно, він вигукнув:

— Уявіть, панове, вони почали ворушитися у Південно-Західній. Схоже, ці дикуни настільки повірили у свої сили, що вирішили сьогодні узяти другу вежу.

Гадаю, спроба може виявитися вдалою, — подумав Тогін.

— Пане Дулгіне, ви, здається, збиралися показати нам вільні місця?..

/зміщення — здійнявся до небес золотий прапор/

— Хто-небудь може пояснити мені, що там відбувається? — роздратовано пробурмотів Талігхіл, спостерігаючи, як метушаться поряд із Південно-Західною дрібні цятки людей.

Ті, хто стояв навколо, розважливо промовчали.

…До сьогоднішнього дня все було схоже на махтас і тому здавалося принцеві знайомим.

Сьогоднішній день розламав огорожу звичності. Хуміни просто не могли кинути в стіну — те, що вибухнуло, пробивши кладку, — вони не могли так люто та самовіддано атакувати, вони не могли…

Та вони зробили це. Тепер, схоже, збиралися взятися за Південно-Західну.

— Не певен, але мені здається, що у нас дуже швидко скінчаться всі терміни, — зауважив Тієліг. — Ця кампанія для наших ворогів виявилася вельми успішною.

— Одна вежа — ще не показник, — невпевнено мовив хтось із офіцерів.

Жрець глянув туди:

— Ви вважаєте? А досі жодну з них ніколи не захоплював ворог.

— Це, безперечно, дуже цікаво, — пан Лумвей потер перенісся і примружився. — Але скажіть, звідки у них такі катапульти і снаряди? Наші численні шпигуни, наскільки мені відомо, ніколи про це не доповідали.

— Правильно, — якось дуже легко погодився Тієліг. — Однак врахуйте, що при першій же можливості всі наші «численні шпигуни» були вирізані — врятувалося лише кілька чоловік.

Тесса похитала головою:

— Подібні винаходи неможливо приховувати настільки довго. Рано чи пізно, вони обов’язково стануть відомими всім…

— Ви вважаєте, вони додумалися до цього вчора чи позавчора? — Талігхіл кивнув у бік метушні. — Геніальне прозріння, так?

— Швидше, Божественне одкровення, Пресвітлий, — цілком серйозно зауважив жрець Ув-Дайгрейса. — Не більше і не менше.

— Важко повірити.

— Тим не менш… Наш Хранитель — спостережлива людина, і він правильно відзначив, що у хумінів з’явився новий Бог.

— Усе в світі жерці намагаються пояснити з божественних позицій. Вельми зручно.

— Дивіться! — вигукнула Тесса. — Вони щось тягнуть з боку старого табору. Якісь рами.

Тієліг весь напружився та завмер, наче леопард у засідці, що помітив павіанів. Деякий час він стояв, мовчки дивлячись на хумінів та їхні приготування, потім повернувся до Хранителя.

— Негайно зачинити браму підземного коридору! І жодної людини з Південно-Західної сюди не пускати!

Пан Лумвей здивовано витріщився на жерця:

— Що ви сказали?

— Ви чули, що я сказав, — жорстоко промовив Тієліг. — Зробіть це якомога швидше, бо інакше вже сьогодні проллється кров. Покваптеся!

Хранитель недовірливо подивився на Талігхіла:

— Що накажете, Пресвітлий?

Правитель замислився на кілька секунд, потім кивнув:

— Виконуйте. У крайньому разі, вони зможуть замкнути проміжні брами — і так врятуються. Якщо, звичайно, Південно-Західна здасться.

— Сьогодні ж, — похмуро запевнив його Тієліг. — Сьогодні ж. Можливо, навіть до заходу сонця.

/зміщення — кривавий погляд лютого сонця/

— До темряви ніяк не встигнемо, — повідомив Єнг Цулан. — Що накажеш: чекати до завтра чи розпочинати?

— Починати, — звелів данн. — Негайно.

Слідом за офіцерами він залишив шатро, аби особисто прослідкувати за тим, що відбувалося.

Слід було визнати: рами виготовили на диво швидко. Тепер, на розтягнуті сіткою мотузки, вкриті зверху полотнинами, накладали суміш із сухих пелюсток ша-тсу та деяких інших рослин. Ша-тсу було мало, практично, сюди пішов увесь залишок. І все одно мусило спрацювати.

Охтанг запитально подивився на небо: або чекав від Оберігаючого підтвердження того, що ідея Співрозмовника успішна, або ж просто перевіряв, чи не збирається на дощ. Дощ залишався єдиною можливою перешкодою, яку не відвернути.

Хмарин не було. Щоправда, небо вже почало сіріти зверху — наче папірець, в центр якого впала випадкова іскра; воно темнішало, плямою розпливаючись до країв, до верхівок стін ущелини та до Коронованого, — але залишалось безхмарним. Данн волів сприймати це як добрий знак.

Поряд, трохи збоку від рам, стояли вдягнені в легкі шкіряні обладунки воїни. У кожного було по спеціальному — великому, але полегшеному — щиту, якими їм належало закриватися від стріл противника. До речі, Охтанг не сумнівався, що після того, що сталося в Південно-Східній, у Південно-Західній почнуть використовувати не лише звичайні стріли та болти, — ймовірніше за все, поллється олія.

Розкладати листя скінчили вже з настанням сутінок. Для цього довелося освітлювати територію смолоскипами. За наказом Бреда, їх встановили у підставках-триногах на достатньо великій відстані від рам. Менше за все він хотів, щоб якась іскра завчасно потрапила на ша-тсу.

Нарешті данну доповіли, що все готово і можна починати. Він підтвердив: можна, — і люди заворушилися, розділяючись на групки та підходячи до рам.

У цей час на його плече опустилася чиясь рука — неймовірно важка, наче вирізана з каменя:

— Данне, з’явилася твоя людина.

— Що? — він повернувся і, не приховуючи роздратування, поглянув на Співрозмовника. — Яка моя людина?

— Гадаю, буде краще, коли ти побачиш сам. Він стверджує, що знає дещо дуже важливе.

ДЕНЬ ДВАНАДЦЯТИЙ

— І?!.. — роздратовано запитав пан Шальган. — Що далі?

Мугід розвів руками:

— Завтра, все завтра. Сьогодні, на жаль, надто пізно. Час їсти та відпочивати, панове.

— Хвилиночку, — це підвівся зі свого місця Данкен. — Хвилиночку, пане оповідаче. Здається, час дещо з’ясувати.

Всі повернулися у його бік, а я з цікавістю подумав: Ну ж бо, ну ж бо, невже він нарешті вирішив грати відкрито?

Зрозуміло, коли на тобі відповідальність за життя багатьох десятків людей, мимоволі починаєш простіше ставитися до подібних проблем.

— Я хотів би раз і назавжди з’ясувати, що ви робите задля того, аби ми змогли звідси вибратися, — різко та холодно заявив журналіст. — Будьте ласкаві, відповідайте цього разу без вивертів.

Мугід зітхнув та подивився на Данкена, наче батько на дитину, котра вимагає негайно та правдиво розповісти, звідки беруться немовлята.

— Звісна річ, — запевнив він. — Роблю все можливе. Але, на превеликий жаль, зв’язатися