Наталія Савінова (SiN eVa) - Викрадена, Наталія Савінова (SiN eVa)

Розділ чотирнадцятий. Вирішальна куля.

Мені вже набридла така моя невдачливість. Я відчувала дивне змішання страху і злості та відчаю. Кожна моя втеча закінчувалась тим, що мене ловили й повертали до будинку Даміля. Я все ще не хотіла розуміти його впертість та тверда впевненість в тому, що я не зможу піти від нього. Я все ще плекала надії на те, що в його серці з'явиться милість до мене, адже у нього є молодша сестра, яка рано чи пізно може опинитись в такій же ситуації.
Та думки про мої страждання зникли, коли клуб «Багдад» наповнився напруженою тишею.
Я не знала чи відчуває Даміль мою тривогу так, як я відчуваю його спокій та рішучість. Він стояв переді мною, прикривав мене своїм тілом, утворюючи живий щит від тих, хто направив на нас свою зброю. Я впевнена, що він сміливо дивився в очі тому, хто тримав його під прицілом й продовжував розповідати, які брудні речі він збирається зробити зі мною.
– То, що скажеш, Оразов? – запитав Міран, задоволено посміхаючись. – Що ти зробиш? Що вирішиш? Чи варта вона твоєї смерті?
– Міран, а ти не подумав про Лейлу? – стримано відказав Даміль. – Що буде с твоєю сестрою, коти старійшини дізнаються про те, що збирається скоїти її брат? Чи зможе вона перенести такий сором?
– Твій брудний рот не повинен вимовляти ім'я моєї сестри! – прогарчав Міран. – Цього разу старійшини не будуть на твоєму боці! Цього разу вони підтримають Касимових, навіть попри неприязнь до їхніх сучасних бачень.
– Якщо ти хочеш помститися, – продовжив Даміль, ні на мить не розтискаючи своїх пальців. – Мстись мені, а не беззахисній дівчині, яка втрапила в пастку моєї помсти родині Касимових. І ти добре про це знаєш.
– Знаю. – погодився Міран. – Та мені байдуже на твою помсту. Головне, що ця дівка важлива для тебе настільки, що ти попри заборону старійшин та попри ризик смерті, прийшов на мою територію!
– Я прийшов за своєю нареченою, як повинен зробити будь-який чоловік.
– Такий мужній Оразов! Як завжди. – презирливо прокоментував Міран і веселим голосом звернувся безпосередньо до напруженої мене. – Лавіка, якщо ти вирішиш залишитись з твоїм викрадачем, то можеш не побачити свого батечка, який вже мчить сюди. Але якщо ти хочеш звільнитись від цих золотих браслетів, які на тебе надягли злочинним, – підкреслив він високим голосом, – методом, просто скажи про це і ми застрелимо лише Оразова. 
– Ти не постраждаєш! – запевняв його голос, та в моєму серці він відкликався обуренням та прискореним биттям.
– Ти стримаєш своє слово, Міран? – запитав Даміль, на мить стиснувши свою руку сильніше, ніби фізично не погоджуючись з тим, що я можу обрати пропозицію брата Лейли.
– Ти за кого мене маєш? – вигукнув Міран. – Я тримаю своє слово! Я завжди тримаю своє слово!
– То дай слово, що ти та твої посіпаки й пальцем не торкнуться Лавіки. – продовжував впевнено вести перемовини Даміль, чим викликав в мені дивні гордівливі емоції та повагу.
– Не грай в принца моральності! – глузливо відказав Міран, та Даміль не збирався задовольнятись його мовчанням.
– То ти можеш дати своє слово? Ти можеш, закластися життям Лейли, що Лавіка повернеться до свого батька недоторканою, якщо я відступлюсь від неї?
– Я попередив тебе, щоб ти не згадував ім'я моєї сестри! – заревів Міран та за мить почав голосно сміятись. – Хай тобі буде, Оразов. Ти маєш моє слово! Відпусти Лавіку і вона зустрінеться з батьком цнотливою й недоторканою!
– Лавіка, – тихо звернувся Даміль, обернувшись до мене. Він дивився своїми темними очима в мою душу та на одну єдину мить посміхнувся куточками губ, ніби приймаючи спробу, заспокоїти мене. Та того спокою на який розраховував Оразов так і не виникло. – Щойно я відпущу твою руку, сховайся за диванами біля стіни та не смій визирати, щоб не відбувалось. Зрозуміла? – ні, я не розуміла його слів. Не тому, що не бажала цього, атому, що втратила можливість керувати собою. – Ти віриш мені, Лавіка? – пошепки запитав він.
– Так. – видихаю, ледь тримаючись за крок від божевілля та приреченості.
– Як довго ти будеш прощатися з Лавікою? Оразов, припини відтягувати мить! – пришвидшував Міран, глузливо змінюючи тональність свого голосу.
– Міран не відступиться від своєї помсти. – продовжив Даміль, підносячи мою руку до своїх губ. Сухий поцілунок залишився на кісточці вказівного пальця, обриваючи подих в легенях. – Ніхто з нас не зможе цього зробити. Я не дозволю йому скривдити тебе, але ти повинна вірити мені, Лавіка. Віриш мені?
– Вірю. – видихаю, коли з моїх вій зриваються перші краплини сліз.
А наступної миті почалось те, що я завжди осміювала у кіношних бойовиках, коли круті хлопці, захищаючи свою дівчину, кидались грудьми на нападників, не зважаючи на перевагу у їхній кількості та зброї. Не можу зрозуміти, що сталось першим. Чи то Даміль відпустив мою руку і штовхнув за диван, а сам розвернувся і почав відстрілюватись, чи то він спочатку зробив перший постріл, а потім відштовхнув мене, кидаючись у протилежну сторону, щоб відвести від мене шалені кулі.
Та я опинилась на підлозі і як обіцяла, втиснулась у стіну, притискаючи до грудей коліна і крізь сльози спостерігала за тим, що коїлось поряд. Кулі свистіли навколо, влучаючи у стіни та меблі, розбиваючи скляний посуд, пляшки з алкоголем та дзеркала на стелі та біля бару. Здригаючись від кожного влучання та дзвінких звуків, моє тіло тряслось від реальності жаху, в який я втрапила проти своєї волі.
Єдине, що втішало, я бачила крізь сльози, як Даміль швидко пересувався, використовуючи будь-які меблі, як укриття та витримано відстрілюючись від опонентів. Якби я мала змогу побачити все, що коїлось з нападниками, то могла б побачити, як точним пострілом Даміля його було знешкоджено. Можливо й другого з трійці наздогнала та ж доля та шалена куля точного пострілу, можливо.
Ті дві-три хвилини були пекельною вічністю. Хоча Даміль діяв швидко й рішуче, точно вираховуючи мить для свого контр відстрілювання, економлячи набої, та все ж не зміг обійти одну з куль. Він скрикнув від болю, коли куля влучила в його ліве плече. Припавши на одне коліно, Даміль притиснув руку до місця поранення, але не збирався зупинятись.
Оразов все ще знаходився в полі мого зору, і я бачила як біль бере над ним гору, змушуючи зупинитись та опустити зброю на підлогу. Та вже наступної миті той другий Даміль, який викликав жах в моїх очах, взяв керування на себе. Він щось прогарчав, ніби відкидаючи свою слабкість та підняв пістолет. Кинув на мене важкий погляд і визирнувши зі свого укриття, двічи вистрілив, вивівши з гри ще одного нападника.
Нависла тиша. Перестрілка зупинилась чи закінчилась ще не було зрозуміло. Але наступила тотальна тиша, що ставала майже оглушливою. Важко дихаючи, Даміль притиснувся спиною до ніжки стола і тримаючи пістолет в руці, притиснув її вільну частину до закривавленого місця.
– Даміль, – звернувся Міран напруженим голосом. – Ти майже переконав мене. Ти не змінився. Як був, так і залишаєшся кращим за мене у стрільбі. – Та не думай, що зможеш і мене вирубити!
– Даміль! – почувся жіночий голос, а за ним і чоловічі стримано – занепокоєні.
– Даміль?! – один з голосів я змогла впізнати, адже чула його не один раз. Це був голос ветеринарного лікаря.
– Лейло, сестро, навіщо ти прийшла? – запитав Міран, звертаючись до колишньої нареченої Даміля.
– Ти знаєш чому! Міран, я не дозволю тобі нашкодити чоловікові, якого я кохаю!
– Дурна жінка. – зітхнув Міран. – Слабка невільниця!
– Даміль, ти поранений. – констатував Айхан, опинившись біля Оразова. Коли Даміль зрозумів, що йому вже не потрібно тримати себе в руках, він опустив пістолет на підлогу і важко зітхнув, цього разу перевівши на мене свої очі.
– Перевір її. – кивнув він в мій бік і Айхан одразу ж виконав його прохання, дозволяючи іншим своїм друзям допомогти Дамілю підвестись.
– Лавіка, тебе поранено? Щось болить? – запитував Айхан, хаотично оглядаючи мене. Він присів біля мене навпочіпки й обережно торкаючись, відвів мої руки від колін. – Лавіка, подивись на мене. – я подивилась. Сльози все ще продовжували омивати мої щоки, не дозволяючи мені переконатись в тому, що жах все скінчився. – Вона шокована. – вигукнув Айхан і знов подивився на Даміля, ніби чекаючи його наказу.
– Її батько вже їде сюди. – спираючись на плече одного з чоловіків, що прибули на допомогу, Даміль дозволив іншому притиснути до його рани якусь тканину, що могла зменшити кровотечу. – Вона встигла сповістити його про мене.
– Тоді, вам не можна повертатись додому. – Айхан задумався на мить, – та тобі дійсно потрібно до лікарні. Я не зможу витягнути кулю.
– У тебе немає вибору, друже. – переконував його Даміль. – Цього разу переконайся, що Лавіка не втече від тебе.
– Не цього разу. – пообіцяв Айхан і мовчки підтримуючи мене за лікоть, змусив підвестись з підлоги. – Ходімо.
– Даме, – до Оразова підбігла Лейла, зиркнувши на мене нищівним поглядом ненависті. – стільки крові! – вона хотіла торкнутись його грудей, але чоловіки, які тримали Даміля не дозволили, натякнувши, що їм треба віднести пораненого до автівки.
– До зустрічі у старійшин! – з посмішкою вигукнув Міран, навіть не бажаючи переконатись в тому, що його поплічники ще дихають. – І Лавіка, – він звернувся до мене. – Я думаю, ми з тобою зустрінемось в більш приємній атмосфері. Обіцяю бути ніжнішим за Оразова!
– Міран, досить! – гаркнув ветеринарний лікар, все ще утримуючи мою руку. – Швидка вже їде. Подивись на них, – він кивнув на тіла посіпак Мірана. – не будь самозакоханим егоїстом. Вони ж твої друзі!
– Вони отримують за це гроші. – виплюнув Міран й підозріло подивився в мої заплакані очі. – Ти станеш моєю зброєю у помсті, Лавіка!
– Брате, – Лейла підійшла до молодика і торкнулась його обличчя. – Роби з нею що хочеш, але не смій більше кривдити Даміля! Я не пробачу тобі!
– Не турбуйся, сестро. Він мені вже не цікавий. Я знаю, що потрібно зробити, щоб вбити його морально.
Ці слова були туманною луною у моїй голові. Я не могла зараз звернути увагу на погрозах Мірана і не могла сприйняти його серйозно, адже відчувала слабкість та можливо нервовий зрив. В голові паморочилось, а шлунок скручувало з новою силою. Ватяні ноги майже не відчували опори під собою, аби не допомога Айхана, могли б дозволити мені впасти.
– Тату, – зітхаю ледь чутно. – Тату! – починаю кричати, щоб якось сполохати свою свідомість та змусити супротивитись продовженню невільницької ролі. – Тату!
– Лавіка, зупинись! Заспокойся! – Айхан схопив мене за плечі та почав легенько струшувати, – Не роби собі гірше. Заспокойся!
– Відпусти мене. – молю його. – Відпусти! Мій тато вже скоро буде тут. Він знає про Даміля! Він їде з поліцією та військовими! Вони неодмінно знайдуть мене. Краще відпусти. Ти повинен допомогти Дамілю, його важко поранено! Допоможи йому! – благаю Айхана, та він не збирався реагувати на мої провокації, погрози чи благання.
– Лавіка, ти нічого не знаєш про життя у місті Н. Навіть твій батько та поліція, навіть військові повинні будуть прийти до старійшин. Ми живимо за своїми законами та маємо повагу інших. За тобою не приїдуть одразу. – пояснював Айхан, підводячи мене до виходу з клубу. – Навіть якщо вони прибудуть зараз, то нічого не зміниться. Ти залишишся бранкою Даміля. Він не дозволить забрати тебе. До сьомого дня нічого не зміниться.
– Чому? Чому? – повторюю одне й теж саме запитання, я покірно крокувала поряд зі своїм конвоїром.
–Тому, що ти викрадена наречена. Лавіка, ти хоч і не належиш до нашого світу, але не можеш сподіватись на зовнішні закони. Вони не діють у нас. Наші традиції та наші закони мають підґрунтя та місце у конституції.
Як мене посадили до салону автівки та як везли у нове місце перебування я вже не пам'ятала. Все відбувалось як в тумані. Мій мозок не бажав запам'ятовувати деталі, які не могли нічим мені зарадити. Все ставало не важливим. А коли останні сили покинули моє тіло, а повіки стали заважкими для очей, моя свідомість відключилась від реальності.
Прокинулась я у маленькій кімнаті, в якій нічого не було, ні вікон, ні меблів. За розмірами кімната була схожа на невеличке підсобне приміщення, в якому повинні були зберігатись засоби для прибирання на кшталт відер та віників. Притулившись до стіни, я сиділа у кутку кімнати й не відомо чи мала можливість прийняти горизонтальне положення. Тіло боліло, суглоби викручувало, а м'язи спазмувало від перенапруження чи холоду, який і змусив мене розплющити очі.
Сирість та темрява мали цю кімнату у своєму володінні багато років судячи з зелено-чорних малюнків цвілі на холодних стінах. Єдиним джерелом світла було мигтіння світлодіода на стелі, що кидало примарний відблиск на цементну підлогу, і майже не дозволяло мені розслабити очей від примруження. Повітря було важким і затхлим, насиченим запахом вологи та солодкувато-гіркої цвілі.
Можливо стіни кімнати колись були білими й світлими, але зараз стали темно – сірими й великими плямами цвілі розповзались усюди, утворюючи химерні майже зловісні візерунки. Деякі місця були вкриті таким товстим шаром, що навіть виглядали пухнастими виступами, як злоякісні пухлини, що росли на стінах. Пил та бруд вкривали поверхню цементованої підлоги, залишаючи по собі відчуття занедбаності та безнадії.
Прислухаючись до звуків та голосів за дверима, я ніяк не могла визначити жодної знайомої тональності, тому продовжувала тулитись до стіни, як до єдиної можливої стабільності, яка пов'язувала мене з реальністю. Де я знаходилась? Де мене утримували? Хто розпоряджався моїм життям? Стільки запитань кружляло в голові, що мій шлунок знов почало зводити від нудоти.
Хвилини змінювались годинами та перетворювались на нескінченну одноманітність, в якій окрім затхлості та цвілі нічого не було.
Ще за якусь годину чи дві за дверима почулись різкі гуркотячи звуки, що нагадували розбиття меблів, а ще за кілька хвилин двері до моєї нової в'язниці прочинились. В кімнату увірвались двоє чоловіків та тітка Шахзода. Вона дивилась на мене червоними від сліз чи злості очима і витримавши паузу, заговорила:
– Якби не твоя дурість, то Даміль був би неушкодженим. Все через твою дитячу самозакоханість! – вона скинула руки до гори й заговорила до того, хто прислухається до молитов вірян. – Допоможи мені, найсвятіший, щоб я не придушила цю гадюку своїми руками. Не дай мені зробити те, що я повинна була зробити в той день, як її нога переступила поріг нашого дому!
– Як себе почуває Даміль? – запитую в одного з чоловіків, що застигли біля дверей, охороняючи їх від мене.
– Не смій питати про нього! – заревіла тітка Дільзода та підступивши до мене у два кроки, замахнулась рукою, щоб вдарити. Та в останню мить змінила своє рішення й опустила руку. – Ти більше не будеш улюбленицею мого синочка. Я зроблю все, щоб Даміль зненавидів тебе! Щоб ти благала його про увагу та цілувала його ноги. Ти зрозуміла мене?
– Я хочу поговорити з Айханом. – не зважаючи на погрози, стримано вимагаю побачення з ветеринарним лікарем, який попри те, що я обманула його та втікла від нього, залишався людяним до мене. – Мені треба поговорити з Айханом!
– Навіть і не мрій! – відрізала тітка Шахзода і наказала чоловікам. – Не смійте пускати до неї ні Айхана, ні Оману! Не давати цій гадюці ні води, ні куска хліба! – чоловіки лишень кивали головами, обіцяючи прослідкувати за виконанням наказу червоногубої ґаздині. – Я їду до міста, щоб перевірити, що вирішили старійшини. А ви відповідаєте за цю гадюку головами!
Зі слів тітки Дільзоди було зрозуміло, що ми знов знаходимось поза межами міста Н. Можливо ми все ще у передмісті, або районному поселенні. Даміль вже обмовлявся про кілька місць в яких він має свої квартири чи будівлі. Це означає, що ми в одній з них, і що мене не збираються випускати чи надавати більш людських умов для перебування.
– Мені треба до вбиральні. – нагадую про базові потреби, на що отримую сміх у відповідь та злісне примруження очей.
– Принесіть їй відерце. Не вистачало, щоб вона зассалась.
– Вам повинно бути соромно. – зривається з мого язика. Я не повинна була цього говорити, але чи могла я стримуватись?
Попри все. Попри бажання помсти за своїх батьків, попри ненависть сина, який повинен тягнути на собі родину з малолітньою сестрою, попри його зацикленість на своїх планах, тітки Даміля повинні залишатись людяними. Вони повинні стати його милістю і показувати на своєму прикладі як бути добрими. Вони – жінки! І повинні не забувати про головний обов'язок жінки – нести життя та світло у світ чоловіків, які не мають природного покликання бути м'якими.
– Ти, дівчинко, забуваєшся. – різко розвернувшись до мене обличчям, тітка Шахзода посміхнулась тією страшною посмішкою, якою можна залякати маленьку дитину. – Мені все одно, що ти там надумала у своїх мріях! Ти не спромоглася втекти, коли в тебе була така змога. Тепер ти впадеш в немилість Даміля. Ти ніколи не станеш для нього коханою! Ти будеш знаряддям для помсти й нічим більшим! Та не думай, що твоє життя стане легшим після завершення сьомого дня. – її їдкі слова забивали гвіздки в моє серце, кістлявою рукою стискаючи моє горло та забираючи будь-яку надію на порятунок. – Я зроблю все для того, щоб ти стала рабинею, помічницею нашої прислуги та не більше. А якщо, на то буде воля, – вона знов звела руки до гори. – то ти станеш забавкою для чоловіків, як належить нечестивій!
– Сестро, – до кімнати протиснулась тітка Омана. Вона була вбрана в оксамитову червону сукню і виглядала надзвичайно радісною, ніби світло виривалось з її серця й світилось в кожній клітині її тіла, змінюючи зовнішній вигляд втомленої жінки на енергійну молодицю, якщо так можна сказати. – старости призначили негайну зустріч. Мурат сповістив про приїзд. Ми повинні підготуватись!
– Які вони швидкі. – гмикнула тітка Шахзода і вхопила сестру за руку. – Ти чого вдягла цю сукню? Не смій з'являтись перед ним у цьому вбранні!
– Така нагода випадає один раз на сто років. – зітхнула тітка Омана. – Коли я ще матиму змогу побачити Мур, – вона осіклась і закусивши язика, подивилась на мене. – Дитино, може я приготую тобі чогось поїсти?
– Замовкни! – загарчала тітка Шахзода. – Пішли звідси! – вона вже потягла сестру за собою на вихід, та за мить повернулась.
Жінки швидко увійшли у кімнату з переляком на обличчях. Вони опустили голови й відійшли до стіни, коли побачили когось чи щось, що викликало в них страх і покору. Я все ще сиділа на своєму місці, тремтячи без зупину, відчуваючи втому та спрагу.
– Синку. – зітхнула тітка Омана, сплеснувши долонями та притиснувши їх до обличчя, забороняючи собі говорити.
– Синочку! – повторила тітка Шахзода, коли до кімнати ледь тримаючись на ногах, увійшов Даміль.
Побачивши Оразова, я зітхнула від усвідомлення того, що він притомний і попри блідість мужньо переносить поранення. Шкіра на його плечі та грудях була вкрита темно-помаранчевим та сріблим кольорами від дезінфектантів чи інших медичних засобів. На місці влучання кулі було накладено бандаж у вигляді квадратного пластира, а сама рука примотана до тулуба кількома бинтовими стрічками, не дозволяючи рухати нею.
Слідом за Дамілем увійшов Айхан і вчасно притримав свого друга, коли той похитнувся після подолання деякої відстані. Ветеринарний лікар дивився на мене тим самим лагідним поглядом, який зовсім не обіцяв нічого окрім розуміння. Погляд Оразова відрізнявся від того диявольськи пекельного чи містично – туманного, на нього впливало або важке поранення, або знеболювальні, які неодмінно йому довелось прийняти.
– Я сказав привести її до мене. – тихо відказав Даміль, ледь повернувши голову до своїх тіток.
– Синку, але ж, – тітка Омана першою хотіла виправдатись, але замовкла.
– Я попереджав вас, – важко дихаючи, він поглянув на тітку Шахзоду, розуміючи, хто саме керував усіма розпорядженнями в його відсутність.
– Синку, вона стала причиною твого поранення! – відказала тітка Шахзода, вчепившись руками у чорну сукню. – Нехай подумає над своїми вчинками!
– Якщо моє слово більше не закон для вас, Шахзода, – промовив Даміль, спираючись на руку Айхана. – то ви вільні піти на вільні хліба.
– Синку, – зойкнула тітка Омана, закривши очі руками, не стримуючи сліз від образи чи страху.
– Лавіка, – звернувся він до мене. – ходімо зі мною.