Патрік Ротфусс - Ім’я вітру

— Я просто не розумію, що ти в ній знайшов, — обережно промовив Сім. — Я знаю, що вона харизматична. Чарівна та все таке. Але, судячи з усього, вона досить… — він завагався, — …жорстока.

Я кивнув.

— Так і є.

Сіммон вичікувально поглянув на мене і врешті-решт сказав:

— Що? Ти не будеш її захищати?

— Ні. Слово «жорстока» добре їй підходить. Але я вважаю, що ти кажеш «жорстока», а думаєш про щось інше. Денна не зла, не підла й не зневажлива. Вона жорстока.

Сім відповів лише після тривалого мовчання.

— Я гадаю, що вона може бути і якоюсь такою, і жорстокою.

Добрий, чесний, лагідний Сім. У нього ніколи не виходило говорити погано про іншу людину — він лише натякав на погане. Навіть якщо це давалося йому важко.

Він поглянув на мене.

— Я поговорив із Совоєм. Він і досі її не забув. Розумієш, він же справді її кохав. Поводився з нею як із принцесою. Він би що завгодно для неї зробив. Але вона все одно його покинула, без жодного пояснення.

— Денна — істота дика, — пояснив я. — Як лань або літня буря. Якщо буря валить твій будинок або ламає дерево, ти ж не кажеш, що буря вчинила підло. Вона вчинила жорстоко. Вона діяла відповідно до своєї природи, і при цьому, на жаль, дещо постраждало. Те ж саме стосується Денни.

— Що таке лань?

— Олень.

— Наче ж правильно казати «олениця»?

— Лань — це самиця оленя. Дикого оленя. Знаєш, скільки користі з гонитви за дикою істотою? Жодної. Вона працює проти тебе. Вона відлякує лань. Можна лише спокійно залишатися на місці та сподіватися, що з часом лань прийде до тебе.

Сім кинув, але я здогадувався, що він насправді мене не зрозумів.

— Знаєш, що це місце раніше називали Залою Запитань? — промовив я, демонстративно змінюючи тему. — Студенти писали запитання на папірцях і пускали їх за вітром. Відповідь залежала від того, яким шляхом папірець відлітав з подвір’я. — Я вказав на проміжки між сірими будівлями, які показав мені Елодін. — Так. Ні. Можливо. Деінде. Скоро.

Подав голос дзвін на дзвіниці, і Сіммон зітхнув, відчуваючи, що вести цю розмову далі безглуздо.

— Ми сьогодні граємо в кутики?

Я кивнув. Коли він пішов, я сягнув рукою всередину плаща й витягнув записку, яку Денна залишила в моєму вікні. Неквапом її перечитав. Тоді обережно відірвав нижню частину аркуша, де вона підписалася.

Я склав вузеньку смужку паперу з Денниним ім’ям, скрутив її та випустив з руки, після чого її закрутив серед останніх осінніх листочків вічно присутній тут вітер.

Папірець затанцював над бруківкою. Він кружляв і кружляв, виписуючи такі безладні й розмаїті траєкторії, що мені годі було за ними встежити. Але хоч я й зачекав дотемна, вітер так і не поніс його геть. Коли я пішов, моє запитання ще блукало Домом Вітру, натякаючи на багато відповідей і не даючи жодної. Так. Ні. Можливо. Деінде. Скоро.

Зрештою, моя ворожнеча з Емброузом нікуди не поділася. Я щодня ходив як на голках, чекаючи, коли ж він помститься. Але минали місяці, а нічого не відбувалося. Отож я дійшов висновку, що він нарешті дістав добрий урок і тепер тримається на безпечній відстані від мене.

Звісно, я помилявся. Абсолютно, цілковито помилявся. Емброуз лише навчився вичікувати. Йому таки вдалося помститись, і ця помста заскочила мене зненацька і змусила піти з Університету.

Але це, як то кажуть, уже зовсім інша історія.

Розділ дев’яносто другий

Музика, що грає

— Гадаю, цього поки що має вистачити, — сказав Квоут і жестом наказав Хроністові відкласти перо. — Тепер ми маємо повноцінний фундамент. Підвалини, на яких можна розбудовувати історію.

Квоут зіп’явся на ноги й покрутив плечима, а тоді потягнувся.

— Завтра в нас будуть деякі з моїх улюблених історій. Про мою подорож до Алверонового двору. Про те, як я навчався битися в адемів. Про Фелуріян… — Він узяв чисту полотняну ганчірку й повернувся до Хроніста. — Може, вам щось потрібно перед сном?

Хроніст хитнув головою, бо добре розумів, коли з ним ввічливо прощалися.

— Дякую, але ні. У мене все буде гаразд. — Він зібрав усе у свою пласку шкіряну сумку й пішов нагору, до своїх кімнат.

— Ти теж, Басте, — промовив Квоут. — Прибиранням займуся я. — Перш ніж його учень встиг запротестувати, він відмахнувся від нього. — Давай. Мені потрібен час, щоб обдумати завтрашню історію. Сам знаєш, такі речі самі себе не планують.

Знизавши плечима, Баст теж подався вгору; його кроки глухо відлунювали від дерев’яних сходинок.

Квоут заходився виконувати свій вечірній ритуал. Вигріб совком попіл із величезного кам’яного каміна й поклав дрова для завтрашнього вогню. Вийшов надвір, щоб загасити лампи біля вивіски «Путь-каменя», але зрозумів, що цього вечора забув їх запалити. Він замкнув шинок, а тоді, замислившись на мить, лишив ключ у дверях, щоб Хроніст зумів вийти сам, якщо прокинеться рано-вранці.

Далі він замів підлогу, помив столи та протер шинквас, рухаючись із методичною вправністю. Наостанок залишилося відполірувати пляшки. Усі ці рухи він виконував, дивлячись кудись удалину, згадуючи. Він нічого не мугикав і не насвистував. Не співав.

Хроніст у своїй кімнаті неспокійно ходив туди-сюди, втомлений, але надто сповнений тривожної енергії, щоб заснути. Він дістав із сумки дописані сторінки й надійно сховав їх у важкому дерев’яному комоді. Тоді почистив кінчики усіх своїх пер і виклав їх сушитися. Обережно зняв пов’язку з плеча, викинув смердючий бинт у нічний горщик і знову накрив його кришкою, а тоді промив плече в тазу для рук.

Позіхнувши, він пішов до вікна й визирнув на маленьке містечко, але дивитися там не було на що. Ні світла, ні руху. Він трішки прочинив вікно, впускаючи свіже осіннє повітря. Затягнувши його шторами, Хроніст роздягнувся перед сном і повісив одяг на спинку стільця. Останнім він зняв із шиї просте залізне кільце, яке поклав на нічний столик.

Розібравши постіль, Хроніст із подивом побачив, що простирадла встигли поміняти за день. Постільна білизна була свіжою й приємно пахла лавандою.

Завагавшись на мить, Хроніст підійшов до дверей своєї кімнати й зачинив їх. Поклав ключ на нічний столик, а тоді, насупившись, узяв стилізоване залізне колесо й знову повісив його собі на шию, перш ніж загасити лампу й заповзти в ліжко.

Хроніст майже годину пролежав у ліжку серед солодких пахощів без сну, невпинно перекидаючись із боку на бік. Врешті-решт він зітхнув і скинув із себе ковдри. Знову запалив лампу сірчаним