Донна Тартт - Щиголь

Лармессен не терпіла мене, вона не могла навіть примусити себе дивитися на мене. Я був космічно далекий від того чоловіка, якого вона уявляла гідним для своєї хрещениці. Навіть моє ім’я було надто вульгарним, щоб його промовляти. «А що думає наречений?» «Чи наречений думає надати мені невдовзі список своїх гостей?» Для неї одруження хрещениці з кимось таким, як я (торгівцем меблями!), було долею, схожою (більш-менш) на смерть; звідси помпезність і пишнота приготувань, похмуре відчуття церемонії, так ніби Кітсі була якоюсь втраченою шумерською царівною, яку вдягнуть у дорогий одяг і після бенкету — під музику тамбуринів і в супроводі служниць — урочисто проведуть у розкішні палати підземного світу.

ХХХІ

Я дійшов висновку, що на святкуванні розум мені навряд чи знадобиться, а тому прийняв добрячу дозу наркоти, перш ніж вийти з дому, а одну пігулку оксі про всяк випадок поклав у кишеню свого найкращого костюма від «Тьорнбулла й Ассера». Клуб був таким гарним, що мене дратувала тиснява гостей, яка перешкоджала мені роздивитися архітектурні деталі, портрети, які висіли впритул рама до рами, — деякі з них були чудові — і рідкісні книги на полицях. Червоні оксамитові фестони, гірлянди з ялиці — здавалося, на дереві повиростали справжні свічки. Я стояв приголомшений нагорі сходів, не бажаючи ні вітатися з людьми, ні розмовляти з ними, ні взагалі бути тут…

Хтось торкнувся мого рукава.

— Що з тобою? — запитала Піппа.

— А що таке? — Я не міг подивитися їй у вічі.

— Ти здаєшся таким засмученим.

— Я і є засмучений, — сказав я, але не був певен, чи почула вона мене, я майже не почув самого себе, коли це казав, бо майже в цю саму мить Гобі, відчувши, що ми відстали, відійшов назад, щоб знайти нас у натовпі, й вигукнув:

— А ось ви де… Ходімо, приділи увагу своїм гостям, — сказав він, давши мені по-батьківськи дружнього стусана у бік, — усі про тебе запитують.

Серед чужих гостей він і Піппа були тут єдиними людьми, на яких було справді цікаво дивитися: вона схожа на фею в невагомій зеленій сукні з прозорими рукавами, він такий елегантний, такий приємний на вигляд у двобортному темно-синьому костюмі, чудових старих черевиках марки «Піл енд Ко».

— Я… — Я безнадійно роззирнувся навкруги.

— Про нас не турбуйся. Ми знайдемо тебе згодом.

— Гаразд, — сказав я, опановуючи себе.

Я залишив їх роздивлятися портрет Джона Адамса поблизу роздягальні, де вони чекали, коли місіс Дефріз здасть свою норкову шубу, і пішов блукати кімнатами, заповненими людьми, — проте я не впізнав там нікого, крім місіс Барбур, з якою мені зовсім не хотілося зустрітися; але вона побачила мене, перш ніж я встиг її проминути, і схопила за рукав. Вона стояла у дверях, тримаючи в руці келих джину з лаймом, а її атакував похмурий спритний старигань із темно-червоним обличчям, дзвінким голосом і пучками сивого волосся над кожним вухом.

— Ох, Медора, — казав він, відхиляючись назад на підборах. — Досі сама чарівність. Люба наша старушенція. Рідкісна й переконлива. А їй же скоро виповниться дев’яносто! Її родина, звичайно, найчистішого нью-йоркського походження, і вона любить завжди про це нагадувати — о, ви побачили б її, як вона поводиться з санітарами… — тут він дозволив собі поблажливо захихотіти, — це просто жахливо, моя люба, але й кумедно, принаймні, думаю, вам би теж так здалося… вони тепер перестали наймати кольорових санітарів (здається, їх тепер називають саме так? Кольорових? Бо Медора має надмірну схильність до, скажімо так, жаргону своєї молодості). А надто тоді, коли вони намагаються затягти її у ванну. Вона готова вчинити бійку, коли її опановує такий настрій, так, принаймні, розповідають. За одним афроамериканським медбратом вона ганялася з кочергою. Ха-ха-ха! Ну, ти розумієш… Не доведи Господи. Думаю, можна сказати, що вона належить до покоління мюзиклу «Хатина на небесах». Кажуть, її батько мав маєток у Вірджинії — здається в окрузі Ґучленд, так? То був шлюб із розрахунку, як я розумію. Проте її син — ви, звичайно, знайомі з її сином? — став для неї справжнім розчаруванням. Надто любив випивати. Та й дочкою вона не може пишатися. Вона не створена для світського товариства. Це, звісно, м’яко сказано. Неймовірно товста. Повна хата котів, якщо розумієте, про що я. Що ж до брата Медори, Овена, то він був дуже милий чоловік, помер від серцевого нападу в роздягальні спортклубу… мав дуже інтимну хвилину в тій роздягальні, якщо ви мене розумієте… чудовий був чоловік Овен, але його можна назвати загубленою душею, він пішов із життя, по-справжньому не знайшовши себе, так мені здається.

— Тео, — сказала місіс Барбур, несподівано викинувши до мене руку, коли я намагався прослизнути повз неї, — так людина, затиснута в охопленому пожежею автомобілі, може в останню хвилину вхопитися за руку рятувальника. — Тео, я хочу познайомити тебе з Гейвістоком Ірвінгом.

Гейвісток Ірвінг обернувся, щоб поглянути на мене гострим і, як мені здалося, не вельми прихильним поглядом.

— Теодор Декер?

— Боюся, що так, — сказав я, заскочений зненацька.

— Я бачу. — Мені його погляд подобався все менше й менше. — Ти здивований, що я тебе знаю. Річ у тім, що я знаю твого шанованого партнера, містера Гобарта. І я знав також твого шанованого попередника, містера Блеквелла.

— Он як, — сказав я з підкресленою байдужістю.

У торгівлі антикваріатом я щодня зустрічався з непривабливими стариганями його породи, й місіс Барбур не відпустила мою руку, а лише стиснула її міцніше.

— Гейвісток — прямий нащадок Вашингтона Ірвінга[184], — сказала вона підбадьорливим тоном. — Він пише його біографію.

— Як цікаво.

— Так, це досить цікаво, — поблажливо погодився Гейвісток. — Хоч у сучасному академічному світі Вашингтон Ірвінг дещо втратив популярність. Сучасні вчені маргіналізували його, — сказав він, задоволений тим, що застосував таке розумне слівце. — Це не зовсім американський голос, кажуть вони. Надто він космополітичний, надто європейський. У цьому, думаю, немає нічого дивного, оскільки Ірвінг навчався своєї майстерності в Еддісона[185] й Стіла[186]. В усякому разі, мій видатний предок, безперечно, схвалив би мою повсякденну діяльність.

— Яку саме?

— Роботу в бібліотеках, читання старих газет, вивчання давніх урядових записів.

— А навіщо вам урядові записи?

Він безтурботно махнув рукою.

— Вони становлять інтерес для мене. І навіть більший інтерес для мого близького колеги, який іноді розкопує чимало цікавої інформації про перебіг подій… Я думаю, ви знайомі один з одним?

— Про кого ви?

— Про Лусіуса Ріва.

У тиші, що запала після цього, базікання натовпу та дзенькіт келихів стали такими гучними, ніби через кімнату пролетів