Донна Тартт - Щиголь

ніхто нічого мене не навчав до моїх вісімнадцяти років, але я все знав. Я був тут і став виконувати роботу Велті. Подумай, — я неспокійно схрестив ноги, — тебе ніколи не дивувало, чому він послав мене у твій дім? Можливо, то була випадковість. Але я ніколи не вважав це випадковістю. Здавалося, він знав, хто я такий, і послав мене саме туди, де я мусив бути, до того, з ким я повинен був бути. Отже, все сталося так. — Я трохи опам’ятався; я говорив надто швидко. — Саме так. Пробач. Я не хотів так багато базікати.

— Усе гаразд.

Мовчанка. Її очі не відривалися від моїх. Але, на відміну від Кітсі, яка завжди бодай почасти була деінде, яка терпіти не могла серйозних розмов, яка за схожих обставин шукала б поглядом офіціантку або сказала б першу-ліпшу нісенітницю або жарт, щоб розрядити напруження, — Піппа слухала мене, вона була зі мною, і я міг бачити, якого смутку завдавало їй моє становище, і цей смуток лише погіршувався тим фактом, що я їй справді подобався: ми мали багато спільного, нас поєднував душевний і емоційний зв’язок, їй було приємно в моєму товаристві, вона довіряла мені, вона бажала мені добра, вона хотіла бути моїм другом; і тоді як деякі жінки пишалися б собою, дивлячись на моє горе, їй було дуже прикро бачити, як я за нею страждаю.

ХХІХ

Наступного дня, який був днем моїх заручин, уся близькість попереднього вечора розвіялась; і все, що лишилося (перебування разом за сніданком, швидке привітання в коридорі), — це розчарування від усвідомлення, що ми з нею більше не будемо тільки удвох, нас раптом опанувала ніяковість, ми ходили, раз у раз натикаючись одне на одного, розмовляючи надто гучно й весело, і я пригадав (з великим сумом) її попередній візит минулого літа, за чотири місяці до того, як вона з’явилася з Евереттом, ми тоді сиділи на ґанку й розмовляли радісно, жваво, лише ми двоє, коли вже вечоріло, притискалися одне до одного («як парочка старих волоцюг»), моє коліно до її коліна, моя рука до її руки, ми дивилися на людей на вулиці й розмовляли про все на світі: про дитинство, про дитячі розваги в Центральному парку й ковзанку на Волмен Рінк (чи ми коли-небудь бачили одне одного в ті давні дні? Зачіпалися, їдучи на ковзанах?), про «Покидьків»[179], яких ми нещодавно дивилися по телику з Гобі, про Мерилін Монро, яку любили обоє («маленького весняного привида») і про бідолашного Монтґомері Кліфта[180], який ходив усюди з пігулками в кишенях (цієї подробиці я не знав і не став її коментувати), і про смерть Кларка Ґейбла[181], і про те, якою жахливо винною почувалася за це Мерилін, якою відповідальною, і ця розмова в дивний спосіб переключилася на розмову про Долю, про речі окультні, надприродні та про ворожіння; чи день народження якось впливає на життєві успіхи або на їхню відсутність. Планети або зорі вишикувалися не так як слід? Що скаже на це хіромант? Тобі коли-небудь по руці ворожили? Ні — а тобі? Чи не піти б нам до екстрасенса, чий офіс розташований на Шостій авеню з пурпуровим освітленням і кришталевими кулями, здається, він працює цілодобово, — а, ти маєш на увазі ту крамничку з лавовою лампою, у дверях якої стоїть божевільна румунка, що блює прямо на хідник? Ми тоді розмовляли, поки стало зовсім поночі й ми ледь могли бачити одне одного, розмовляючи пошепки, хоч у цьому й не було потреби: ти хочеш повернутися в дім? Ні, ще не хочу, і літній місяць сяяв чистим і білим світлом над нашими головами, і моя любов до неї була так само чистою, простою й непорушною, як цей місяць. Але потім зрештою нам довелося повернутися в дім, і майже в ту саму мить чари розвіялись, і в освітленому коридорі ми з нею збентежились, засоромились одне одного, так ніби світло в домі було ввімкнене в кінці п’єси, й наша близькість була виставлена такою, якою вона була: театральною грою. Протягом не одного місяця я мріяв повторити той вечір, і в барі — на годину або дві — він повторився. Але потім усе знову стало несправжнім, ми повернулися туди, де й були, і я спробував переконати себе, що мені цього досить, досить мати її тільки для себе на кілька годин. Але виявилося не досить.

ХХХ

Анна де Лармессен, хрещена мати Кітсі, влаштувала нашу вечірку в приватному клубі, куди навіть Гобі жодного разу не ступав ногою, але все про нього знав: про його історію (стародавню), його архітекторів (видатних) і про членів клубу (знаменитих, у широкому діапазоні, від Аарона Берра[182] до Вортонів[183]).

— Кажуть, інтер’єр там — один із найкращих зразків раннього грецького Відродження в Нью-Йорку, — повідомив нас Гобі зі щирим захватом. — Сходи, полиці над каміном — цікаво, чи нас допустять у читальню? Мені розповіли, що ліпнина там надзвичайна і її варто побачити.

— А скільки там буде людей? — запитала Піппа.

Їй довелося піти в «Морган ле Фей» і купити собі сукню, бо вона не мала чого вдягти на вечірку.

— Кілька сотень.

Із цієї кількості десь п’ятнадцятеро гостей (включно з Піппою, Гобі, містером Брейсґьордлом та місіс Дефріз) були моїми; сотня — Кітсі, а решту людей не знала навіть Кітсі.

— Серед них буде й мер, — сказав Гобі. — І обидва сенатори. І принц Альберт із Монако, якщо я не помиляюся.

— Принца Альберта вони запросили. Сумніваюся, що він буде.

— У такому разі зберемося вузьким колом. По-родинному.

— Слухай, я лише з’явлюсь і робитиму те, що мені скажуть.

Анна де Лармессен узяла командування на себе з огляду на «кризу» (її слово), яка виникла через байдужість місіс Барбур. Саме Анна де Лармессен подбала про те, щоб обрати правильну церкву, правильного священика, саме Анна де Лармессен складатиме список гостей (приголомшливо складний) і працюватиме над схемами розсадження (неймовірно заплутаними), це вона зрештою розпорядиться про геть усе: від подушечки, на якій лежатимуть обручки, до весільного торта. Це Анна де Лармессен знайшла правильного кравця для весільної сукні, й саме вона запропонувала свій маєток у Сент-Барті для медового місяця. Саме їй Кітсі телефонувала з приводу кожної дрібниці (а такі запитання виникали по кілька разів на день), і саме вона (за висловом Тодді) твердо виставила себе обергрупенфюрером весілля. Що робило всю цю процедуру комічною і спотвореною, то це те, що Анна де