Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

що малюнки мають смішити, нездатні ухопити кумедну двоїстість, що буває, коли слово на позначення речі також виступає словом, що позначає ім’я, а зведення разом цих слів, які позначають речі, здатне закинути тебе до царства неочікуваних веселощів, ні, увесь цей захід звівся нанівець для їх серйозних, мислячих буквально сусідів по гуртожитку, а от Джим весь заходився від нестримних веселощів, тримався за боки й казав їм, що вже багато років так не сміявся, і Фергюсон знову піймав себе на тому, що розглядає попередню дилему «лупцюють-голублять», що видавалася також непіддатливою, оскільки дещо могло захищати себе, лише залишаючись самим собою, а отже завше опинялося на милості того чи іншого декого, і з огляду не те, що завше існує лише одне дещо і багато різних дехто, хай навіть вони неправі в своїх судженнях, не лише стосовно чого-небудь масштабного й важливого на кшталт книжок та оформлення вісімдесятиповерхових будівель, але й у дрібницях – на кшталт випадкового списку безневинних, недолугих жартів.

Курси, котрі не викладав Негл, не так захоплювали, як «Класична література в перекладі», проте цілком годилися, і між працею зі звикання до свого нового середовища та роботою за цими курсами, куди входили обов’язкові для першого року віршознавство та композиція разом із «Вступом до французької літератури» у Лафарга, «Європейський роман з 1857 по 1922 рік» у Бейкера та «Історія Америки І» у Макдауела, у перший місяць у Фергюсона залишалося мало часу на роздуми про бідного Мулігена, а решту часу він витрачав на поїздки до Нью-Йорка.

Його дід вирушив на осінь і зиму до Флориди, завдяки чому Фергюсон мав тепер нічим не обмежений доступ до всієї квартири, коли б не забажав, а разом із квартирою в нього з’явилася розкіш залишатися цілковито й підбадьорливо самому. Кімнати на Західній П’ятдесят восьмій вулиці також надавали йому додаткове задоволення – він міг безкоштовно телефонувати, оскільки дід недвозначно сказав йому, що він може здіймати трубку, коли б у нього язик не чухався поговорити, а про вартість розмов нехай не турбується. У цій пропозиції передбачалася, природно, певна ступінь помірності, розуміння того, що Фергюсон не втратить витримки і не обтяжить діда надмірними витратами на міжміські дзвінки, а тому можливість, наприклад, телефонувати Дані в Ізраїль виключалася (він би зробив це в будь-якому випадку, якби знав її номер), та він і без того спромагався підтримувати зв’язок з різними іншими людьми на внутрішньому фронті, всі вони – жінки, ті жінки, яких він кохав зараз чи кохав раніше, або ж міг почати кохати пізніше, чи незабаром, чи просто зараз).

Зведена сестра Емі в Брандейсі з головою поринула в антивоєнний рух, котрий приваблював до себе всіх найцікавіших людей у студмістечку, сказала вона, і серед них – старшокурсника на ймення Майкл Моріс, котрий був минулого року одним із добровольців Літа свободи на Міссісіпі, і Фергюсонові залишалося лише сподіватися, що він для неї виявиться краще того мудака, якому вона віддала своє серце в старших класах, того дволикого Лоуба з його численними підступами й порушеними обіцянками. Чи то була невинна помилка з боку Емі, задавався він питанням, чи після того, як вона відкинула свого майбутнього зведеного брата у ніч світлячків на задньому подвір’ї старого будинку, їй присуджено знову й знову натрапляти не на тих мужиків? Будь обережнішою, сказав він їй. Цей Моріс начебто видається хлопцем непоганим, та не рви до нього, втративши голову, доки не переконаєшся, який він насправді. Фергюсон у своїй самозваній ролі нової Подруги засумованих ділиться житейською мудрістю в тому, про що нічого не знає сам. Тонкий різновид підсвідомої помсти, можливо, бо, як би не була йому Емі небайдужа, опік від того її лупцювання й досі деколи разив, а він так і не зумів сказати їй, якого болю вона йому тоді завдала.

Мати його знайшла собі роботу в компанії «Карти Гаммонда» в Мейплвуді – довготермінове завдання фотографувати що-небудь для серії нью-джерсійських календарів та щорічників, котрі мали випускати 1967-го року, тобто через рік після нинішньої осені 1966-го, «Відомі люди Нью-Джерсі», «Пейзажі Нью-Джерсі», «Історичні місця Нью-Джерсі» та два видання «Архітектури Нью-Джерсі» (одне – громадські будівлі, інше – приватні будинки), і це завдання дісталося їй завдяки втручанню одного з комерційних клієнтів Дена, і Фергюсон відчував, що це чудова новина одразу з кількох причин, найперше – через додаткові кошти, що надійдуть до господарства (джерело постійного неспокою), та найголовніше – тому, що він хотів, аби його мати знову хоч чимось була зайнята після того, як батько нерозсудливо відітнув у неї ательє, а оскільки за дітьми удома тепер наглядати не було потреби, то чому б їй не зайнятися цим: напевне воно виявиться для неї роботою задовільною та оживить її дні, якою би безглуздою не була сама думка друкувати нью-джерсійські календарі та щорічники.

Та людина, яку він раніше називав «місіс Монро», а тепер звертався до неї «Еві», скрочено від «Евеліни», бо під цим іменем вона була відома своїм друзям, тепер повернулася до СШК – робила свою справу на кількох заняттях з англійської та вирощувала нову парость редакторів шкільного літературного журналу, та на початку вересня все в її житті звернуло на горбистий шлях, коли її хлопець останніх трьох років, політичний журналіст зі «Стар-Леджера» на ймення Ед Саутгейт раптом оголосив, що між ними все закінчене, і повернувся до своєї дружини, Еві тому засумувала, і страждала вона й надалі надто сильно – собі на шкоду: пізні години вихідних проводила зі склянкою скотча в руці, слухаючи подряпані блюзові пластинки Бессі Сміт і Лайтнін Гопкінса, і от же дідько, не припиняв думати Фергюсон, поки дерева змінювали свій колір, і листя починало опадати, як же здатна боліти велика душа цієї жінки. Кожного разу, коли він їй телефонував, він робив усе, що міг, аби якось витягнути її з туги і відволікти від думок про Еда, який залишив її, оскільки не було сенсу дивитися назад, відчував він, нічого не залишається – лише вирвати її з цієї діри пияцтва, насміхаючись над Едоїзмом, отруйністю й безвихіддю, казати їй, аби не хвилювалася, адже на допомогу йде він, Фергюсон, її колишній учень, а якщо тїй не хочеться, щоб її рятували, то хай запирає в себе вдома всі двері або їде геть із міста, тому що він з’явиться, подобається їй це чи ні, і вони тут-таки, не сходячи з місця, почнуть реготати, і хмара розсіється рівно настільки, щоб вона почала говорити про що-небудь інше, а не лише про те, як сидить самотня в