Софія Юріївна Андрухович - Амадока

йому, а не їм начебто обіцяли посаду голови українського уряду. Вони писали на Петрова наклепи, а німецьке керівництво зі сміхом демонструвало доноси Петрову: ось погляньте, лейтенанте Z, що тільки ваші колеги і співвітчизники не вигадують. Настирно пишуть нам, що ви — радянський таємний аґент.

Одним із його завдань в Німеччині, як здогадувались знавці і втаємничені, крім збору якнайширшої інформації про еміґрантські кола, крім втирання до них у довіру для отримання впливу, була акція з переконування українців не покидати Німеччину і не виїздити до США. Йому доручили тримати середовище вкупі.

Цікаво, чи йому самому не хотілося виїхати до США? Чи йому не хотілося втекти, розчинитися, зникнути назавжди? Чи він не обмірковував таких планів? Чи не мріяв про можливість до кінця життя вільно жити, писати все, що заманеться і думається, — не для прикриття і не тому, що те, що заманеться і що думається, водночас цілком надається на прикриття? Чи його надто міцно тримали на гачку? І якщо так, то чим? Або ким? Софією?

Чи Софія тут була ні до чого, і він просто боявся смерти? Чи цей немолодий чоловік просто хотів, щоб йому дали спокійно жити, щоб відчепилися нарешті, і йому вже не йшлося ні про свободу, ні про висловлювання думок?

Що таке це «висловлювання думок» — чи не звичайне складання слів за різних обставин у спосіб, який дозволить зберегти життя ще на певний час?

1955 року професор історії давнього світу і археолог Михайло Міллер натрапив на прізвище Петрова в найсвіжішому радянському виданні, присвяченому археології. Дивом врятувавшись у часи сталінських репресій, з початком війни Міллер залишився на окупованих німцями територіях, проводив розкопки на Подніпров’ї, куратором яких був німецький археолог Рудольф Штампфус, а потім разом із німецькими військами відступив на Захід.

До радянських видань ніколи не допускали імена ворогів народу, зрадників, еміґрантів. Їх просто викреслювали з усіх списків, енциклопедій, з будь-яких друкованих текстів, а їхні здобутки, відкриття, все цінне, що було в їхній науковій діяльності, приписували надійним, лояльним до влади колегам. Таких випадків були тисячі. Якщо відповідальні за видання випадково пропускали ім’я когось із заборонених авторів, помилки жорстоко карались.

Стало очевидно, що Петров не загинув — він був живим і знову працював у Радянському Союзі. Зчинився новий скандал. Не залишилося сумнівів, що науковець світового рівня, професор, інтелектуал, шанована людина, яка викликала довіру в більшості української еміґрації, — радянський аґент.

Дехто намагався його захистити: але ж ми не знаємо, яким чином він знову туди потрапив. Можливо, це було викрадення? У ті часи радянські спецслужби масово виловлювали втікачів до Західного сектора. Люди зникали безслідно. Розчинялись у повітрі. Їхні сліди в Союзі губилися.

Ті ж, які виявлялися працівниками НКВД, розвідниками, що виконували завдання, сексотами, повернувшись до СРСР, за традицією писали відкриті листи еміґрантам. У цих листах вони каялися, що покинули на деякий час Країну Рад, розповідали про усвідомлення своїх помилок, прийняте рішення про повернення і закликали до цього всіх інших: схаменутись, вибрати правильний шлях, відповісти на широкі обійми Матері-Батьківщини.

Петров жодного листа не написав. Про його повернення до Союзу взагалі жодним чином не було заявлено. Радянська преса мовчала. Якби не уважність археолога Міллера, Петрова й далі вважали би безслідно зниклим.

Перших півтора року після повернення до Радянського Союзу Петров провів на Луб’янці, у внутрішній в’язниці НКВД. Його камера мала сім кроків завдовжки і три завширшки. Заґратовані вікна були густо зафарбовані сіро-білим. У задушливому приміщенні постійно панував півморок. На допити його водили довгими коридорами і широкими сходами. Він намагався запам’ятовувати й вираховувати поверхи, але щоразу збивався, бо складалося враження, що вони піднімаються, щоб опуститися, щоб знову піднятись на два поверхи догори, закільцюватися й опуститись туди, звідки прийшли. Під час цих походів Петров звернув увагу на те, що нумерація камер довільна і зумисне невпорядкована. Після цього він покинув спроби вирахувати внутрішню структуру в’язниці.

Вісім місяців із загального терміну ув’язнення Петров у тяжкому стані перебував у в’язниці. У нього — в останні роки особливо схильного до шлункових проблем — перестав вироблятися шлунковий сік, а тому організм не перетравлював їжу. Отже, він не міг їсти взагалі.

Шлунок пекло і різало гострим болем. Не минала нудота. Варто було з’їсти чи випити щось незначне — трохи води, ложку вівсяної каші, скибку сушеного яблука — як відкривалися безпросвітні сесії блювання. Спочатку Петрова занурило в гарячку, він лежав напівнепритомний (що він розповів їм у мареннях?), потім — температура, навпаки, понизилася. Додалися млявість, апатія, безсилля. Слідчий сидів біля його лікарняного ліжка, вкотре повторюючи ті самі запитання. Часом Петров навіть рота не міг роззявити. Все це здавалось йому нудним, таким нескінченно нудним.

Може, вони не вважали його більше ні потрібним, ні небезпечним. І навіть з огляду на це дивно, що відпустили. Може, вони були впевнені, що він неминуче помре від своєї хвороби: навіть в’язничні лікарі ніяк не змогли на неї вплинути. Трохи зняли загострення — ось і все. Але воно неодмінно повернеться, звітували начальству. Процеси незворотні. Рак шлунка або смерть від голоду. Його організм і так перебуває у критичному стані дефіциту майже всіх необхідних елементів. Він буде довго мучитись і врешті помре.

Але він помер не так швидко і не від цього. Він суворо дотримувався дієти, він майже нічого не їв, крім сухарів і кефіру, і за деякий час випадково відкрив коров’ячий шлунковий сік, що продавався в аптеках. Скляні пляшки зі шлунковим соком — один із лейтмотивів листів до Софії: «шлунково-тваринний стан», «безглузді пляшечки! безсенсовні кислі соки, що окислюють радість буття!»

Він повідомляв їй, що успішно закупив запас шлункового соку. Перед кожним своїм приїздом просив її підготувати для нього шлунковий сік. І про всяк випадок віз його з собою з Москви. А потім — брав до Москви з Києва. В Радянському Союзі ніколи не було відомо, чого не виявиться в продажу. Тому коли вже щось продавали, цим слід було запасатися.

Повертатися до Києва йому заборонили. Помешкання сказали шукати собі самому. Без прописки жити в Москві було заборонено, а прописку давали тільки до власних помешкань. Натомість дозволили працювати в Інституті історії матеріяльної культури в Москві. І дали чин офіцера.

Його шлунок перестав виробляти шлунковий сік. Його організм відмовився виконувати одну з основних своїх функцій. Ланцюжок реакцій, на які неможливо впливати свідомістю, одне з явищ природи раптом дало збій. Там, де існувало безперервне коло послідовних процесів, відбулася незапланована зупинка.

Його шлунок відмовився перетравлювати їжу. Чи це не метафора відмови перетравлювати дійсність? Чи це не відмова приймати і засвоювати отруту й