Карлос Руїс Сафон - Лабіринт духів

Мого наставника Хуліана Каракса поховали в суботу, наприкінці вересня. Зі мною була моя донька Алісія, яка, побачивши дві могили поруч, одна біля одної, міцно стиснула мені руку і сказала, щоб я не турбувався, адже тепер мій друг уже ніколи не буде сам.

Мені важко говорити про Каракса. Часом я запитую себе, чи не вигадав його, як мій другий дідусь, нещасний Давид Мартін, вигадав собі месьє Кореллі, щоб розповісти те, чого ніколи не було. Через кілька тижнів після похорону я написав мадам Карріґан і синьйорові Коллічіо, щоб повідомити їх про смерть Каракса. У листі я попросив, щоб вони своєю чергою переказали сумну новину його приятелеві Жанові-Раймону й тим, кому вважатимуть за потрібне. Мадам Карріґан надіслала відповідь, у якій подякувала за листа й повідомила, що незадовго до смерті Каракс написав їй і розповів про той цикл книжок, над яким ми працювали разом стільки років. Вона просила, щоб я надіслав їй рукопис, щойно завершу його. Каракс навчив мене, що робота над книжкою ніколи не закінчується і що саме книжка, якщо пощастить, лишає письменника, щоб він не провів решту своїх днів, виправляючи її та переписуючи.

Наприкінці 1991 року я зробив копію рукопису – майже дві тисячі сторінок, надрукованих – цього разу, так, на «ундервуді», і надіслав її колишнім Караксовим агентам. По правді сказати, я не сподівався отримати від них відповідь і почав працювати над новим романом, дослухавшись знову до однієї з порад мого наставника. «Часом краще зайняти свій розум працею і виснажити, ніж дозволити йому нудитися в бездіяльності. Знудившись, він стане пожирати живцем свого власника».

Місяці минали поміж написанням цього роману, який ще не мав назви, і довгими прогулянками Барселоною з Алісією, яка саме починала всім цікавитися.

– Ця нова книжка буде про Валентину?

Алісія ніколи не називала її «мамою», тільки «Валентиною».

– Ні. Про тебе.

– Брехун.

Під час цих прогулянок я навчився відкривати місто наново, дивлячись на нього доньчиними очима, і зрозумів, що та похмура Барселона, в якій жили мої батьки, помалу проясніла, хоча ми цього навіть не помітили. Того світу, який, мені здавалося, я пам’ятав, уже не існувало: його заступила вилощена й напарфумлена декорація, встелена килимами для туристів і тих добрих людей, друзів сонця й піску, які, хоч скільки б не дивилися, не хотіли бачити занепаду епохи, що, впавши, розвіялася хмарою пилу, яким ще досі насичене наше повітря.

Тінь Каракса далі переслідувала мене всюди. Мати часто приходила до мене додому з маленькою Ізабеллою. Алісія показувала їй свої книжки й забавки, яких було чимало, але серед яких не було жодної ляльки. Річ у тому, що моя донька ненавиділа ляльки і вони їй правили хіба що за мішень для вправ зі стрільби з рогатки на шкільному подвір’ї. Мати завжди запитувала, чи в мене все гаразд, знаючи, що відповідь – «ні», і чи немає новин про Валентину, також знаючи, що відповідь буде такою самою.

Я ніколи не розповідав матері про Каракса, про таємниці й недомовки всіх цих років, але щось підказувало мені, що вона здогадувалася, бо в мене ніколи не було секретів від матері, окрім тих, на які вона заплющувала очі.

– Батько за тобою скучає, – казала вона мені. – Тобі слід було б частіше зазирати до нашої книгарні. Навіть Фермін мене якось запитав, чи ти часом не вступив до ордену картезіанців [173].

– Я був зайнятий, намагався завершити книжку.

– П’ятнадцять років?

– Це виявилося складніше, ніж я думав.

– Можна прочитати?

– Я не впевнений, що тобі сподобається. Власне кажучи, я не знаю, чи публікувати її – це хороша ідея.

– Можна дізнатися, про що ж твоя книжка?

– Про нас. Про нас усіх. Це історія нашої родини.

Мати мовчки поглянула на мене.

– Може, краще знищити її? – запропонував я.

– Це твоя книжка. Ти можеш робити з нею все, що вважаєш за потрібне. Тепер, коли дідуся вже нема з нами, все змінилося, і я не думаю, що наші таємниці комусь зашкодять.

– А татові?

– Можливо, саме йому ця книжка найпотрібніша. Не думай, що ми не здогадувалися про те, що ти робиш. Ми не такі дурні.

– То я маю твій дозвіл?

– Мого не потребуєш. А якщо хочеш батькового, то мусиш сам його попросити.

Я зайшов до батька рано-вранці, коли, крім нього, у книгарні нікого не було. Він намагався не показувати здивування моїм візитом, а коли я запитав, як ідуть справи, довго не хотів зізнаватися, що «Семпере й сини» на межі банкрутства і що йому вже не раз і не два пропонували продати приміщення книгарні, щоб улаштувати тут крамничку сувенірів, де продавалися б фігурки храму Святої Родини й футболки «Барси».

– Фермін попередив мене, що підпалить себе навпроти вітрини на знак протесту, якщо я погоджуся.

– Важкий вибір, – зауважив я.

– Він скучає за тобою, – сказав батько, звикши приписувати іншим почуття, яких не міг розпізнати в собі. – Ну, а в тебе як справи? Мати казала, що ти покинув рекламу й присвятив себе письменству. Коли вже я зможу продати тут щось твоє?

– Мати не казала, що за книжку я написав?

– Сподіваюся, ти змінив нам імена й оминув ту чи іншу непристойну подробицю, головним чином щоб не викликати скандалу серед сусідів.

– Певна річ. Єдиний персонаж, який демонструє всілякі неподобства, – це Фермін. Але йому так і належить. Завдяки цьому в нього буде більше фанатів, ніж у Ель Кордобеса [174].

– То мені вже готувати місце на вітрині?

Я стенув плечима.

– Сьогодні я отримав відповідь від двох літературних агентів, яким надсилав свій машинопис, цикл із чотирьох романів. Зацікавився один паризький видавець, Еміль де Розьєр, німецька видавчиня Міхі Штраусманн також запропонувала купити права. Агенти написали, що буде більше пропозицій, хоча спершу мені треба допрацювати ще силу-силенну деталей. Я поставив дві умови: по-перше, я маю отримати дозвіл батьків і моєї родини, щоб опублікувати цю історію, по-друге, цикл буде видано під іменем Хуліана Каракса.

Батько опустив очі.

– Як там Каракс? – запитав він.

– Спочиває з миром.

Він кивнув.

– То я маю твій дозвіл?

– Пам’ятаєш, як ти, ще зовсім малий, пообіцяв мені розказати нашу історію замість мене?

– Пам’ятаю.

– Протягом усіх цих років я жодного дня не сумнівався в тому, що ти це зробиш. Я пишаюся тобою, синку.

І батько обійняв мене так, як не обіймав ще з часів мого дитинства.

Я навідався