Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

Палкість цього тривалого пристрасного бажання творити, либонь, розширила межі його таланту або ж пом'якшила гостроту критичного погляду на себе, бо ще ніколи раніше він не відчував у собі такої потуги, ніколи не був таким впевненим у собі й не почував такого поетичного дару, як під час укладання цієї сатири. Упродовж двох перших тижнів грудня він усував деякі нерівності та відшліфовував її — то ямб якийсь підправить, то гудібрастичну риму налаштує так, щоб гучніше деренчала, аж доки у день святої Луції, 13 грудня, він був ладен визнати, що твір цілком закінчено. У заголовку він написав: «Баришник дур-зіллям, або Подорож до Меріленду. Сатира. У якій змальовуються закони, уряд, судоустрій і лад країни; а також будівлі, бенкети, веселощі, розваги та п'яні витівки мешканців цієї частини Америки». Унизу, з великим презирством, він долучив свій повний титул — «Ебенезер Кук Джентльмен, Поет & Лауреат Провінції Меріленд», — цілком усвідомлюючи, що по тому, як поему опублікують, якщо він коли-небудь таки надішле її друкарю, він втратить будь-які шанси отримати цей титул насправжки.

Одначе публікація наразі не дуже-то його й цікавила. Він відклав своє перо і подивився на тисячу з лишком рядків рукопису у своєму гросбуху.

— Присягаю кривавим шпичаком Луції, вона написана! — зітхнув він, передражнюючи Совтера. — От і настав кінець!

Він не мав анінайменшої гадки, що ж тепер буде, але й анітрохи не турбувався про те. Усім тілом він відчував втіху від великого й справжнього досягнення, котра на одну десяту складається з радості, а на дев'ять десятих — з полегші. Достоту, його враз охопило непереборне бажання заплющити очі та заснути прямісінько там, де він сидів, — за своїм письмовим столом; але це був ранній зимовий вечір, і лише допіру стемніло, насправді й години ще не минуло від вечері, і він відчув протилежне бажання — якось це відсвяткувати у скромний спосіб, не самого «Баришника дур-зіллям», чиє існування було святом само собою, а кінець тим мукам, у котрих він явивсь на світ.

— Склянка рому — це буде те, що треба, — вирішив він і зійшов униз, де вечірнє дійство тільки-но розпочиналося. Він збирався пройти на кухню — єдине місце в Молдені, окрім його покоїв, де він міг почуватися доволі впевнено, знаючи, що його там добре приймуть; але на своєму шляху зустрів Вільяма Сміта та Річарда Совтера, які від осені стали друзями нерозлийвода.

— Овва, клянуся голубом Кенельма, — сказав останній, побачивши його. — А ось і наш поет.

— Про вовка промовка, — завважив Сміт. — Ти сьогодні ввечері виглядаєш бадьорим і задоволеним.

— Власне, я і бадьорий, і задоволений, — визнав Ебенезер, — хоч маю для того мало підстав. — Правду кажучи, самий вид цих двох його кривдників значно уйняв йому того відчуття задоволення і втіхи, з яким він скінчив свій рукопис. — Ви говорили про мене?

— Еге ж, говорили, — сказав Сміт. — Ми тут обговорювали деякі тонкощі в законі, і я навів випадок із тобою як приклад.

— Містер Сміт порушив питання, — долучився Совтер, — чи втрачає контракт як документ, складений для виконання якоїсь роботи впродовж певного часу, свою юридичну силу одразу ж після того, як робота закінчена, чи він, незалежно від цього, залишається в дії, доки спливе визначений час. Моя відповідь така, що все залежить від того, як укладено договір і чи закінчення строку дії передбачено лише в одному випадку, чи існує якась інша можливість.

Ебенезер якось непевно всміхнувся.

— Це, здається, розумна відповідь, але я не законник.

— Так і я ж ні, — сказав Сміт, — а щоб ліпше зрозуміти, про що йдеться, я попросив його застосувати це до договору, укладеного між тобою та мною, стосовно твого слабкого здоров'я…

— Ближче до суті, — сухо мовив Ебенезер. — Я бачу, до чого ви хилите.

— Ага, отож я не бажаю видурювати в тебе те, що тобі належить, — наполегливо вів далі Сміт. — Для мене честь та втіха — мати Поета-лауреата гостем у моєму домі та доглядати за ним, доки він одужає. Однак річ у тім, як ти міг помітити, що в мене тут невеличкий постоялий двір, який процвітає, а зайва кімната для господаря заїзду — це все одно що незоране поле для плантатора, який вирощує дур-зілля.

— Словом, я тепер знову стою на ногах, і ви хочете, щоб я пішов.

— Не гарячкуй, — закликав його Совтер. — Моя думка як твого лікаря така, що ти зараз уповні собі чоловік, незгірш від тих хлопів, що коли-небудь заплітали коси святій Катерині, і далі я сказав як адвокат пана Сміта, що контракт, про який ідеться, містить альтернативні підстави для того, щоб визнати, що його термін дії збіг, а саме — відновлення твого здоровля або шість місяців, упродовж яких надаються дах над головою, харч і належний догляд.

— Ні слова більше, — мовив Ебенезер, — решта зрозуміла, і я не сперечатимуся з цим. Якщо ви лише зробите мені дві маленькі послуги, ба ні, три, то завтра ви мене вже не побачите.

— Та ні, вислухай мене…

— Вам не треба боятися моїх умов, — презирливо вів далі Ебенезер. — Вони в жодному разі не зашкодять вашим прибуткам. Перша полягає у проханні дати мені горнятко рому, щоб я міг відсвяткувати закінчення моєї поеми; друга — прошу вас надіслати поему одному видавцеві в Лондоні, адресу якого я вам дам; і третя — прошу вас позичити мені зарядженого пістоля, щоб я міг скористатися з нього, коли скінчиться ром.

— Гівна тобі, а не пістоль, — виголосив Сміт. — Ти, я так гадаю, кепський католик, раз можеш говорити про таке, і, намагаючись дати собі раду, щось надто вже швидко вдаєшся до найгіршого. Я не маю жодного наміру тебе виганяти.

— Що?

— Клянусь обценьками святого Дунстана, — розсміявся Совтер, — саме це я і намагався тобі сказати! Містер Сміт хочете мати твою кімнату для своїх ділових потреб, але не бажає тобі жодного зла, тому запропонував бути твоїм, так би мовити, покровителем.

Він пояснив, що бондар попросив його скласти дещо незвичайний договір про найм, підписавши який поет отримає безкоштовно кімнату в челядні та столуватиметься разом зі слугами — усе це впродовж необмеженого часу, виконуючи хіба що якусь суто символічну роботу.

— Треба буде всього лише час од