Павло Вежинов - Фантастика Всесвіту. Випуск 3

і у вчинках, навіть із найближчими друзями. Отож довелося Флорентіно Арісі й далі підтримувати з нею зв’язок анахронічним листуванням. І те взаємне листування зрештою стало таке часте та змістовне, що він забув про все на світі й писав та писав на пересувному столику того типу, на яких у лікарнях підвозять лежачим хворим їсти.

Вони знову стали називати одне одного на «ти», знову з усіма подробицями обговорювали своє життя, як у тих давніх листах, але Флорентіно Аріса уже вкотре виявив надмірний поспіх: написав її ім’я на пелюстках камелії крапочками від проколів шпилькою і послав ту квітку в листі. А через два дні одержав її назад без супровідного листа. Ферміна Даса не могла себе перебороти: все це здавалось їй дитячими витівками. А ще дужче дратувало її, коли Флорентіно Аріса знову згадував про ті вечори, коли читав журливі вірші в парку Євангелістів, про схованки для листів на дорозі до школи, про уроки вишивання під помаранчевими деревами. Завдаючи його душі болю, вона ставила його на місце одним запитанням, що здавалося випадковим серед інших малозначущих фраз: «Чому так уперто ти заводиш мову про те, чого немає?» Пізніше вона дорікнула йому за вперте небажання підкоритися природі й дати собі спокійно постаріти. Саме це, на її думку, було причиною його нерозважливості та постійних розчарувань, пов’язаних зі спогадами про минуле. Вона не могла зрозуміти, як чоловік, здатний на міркування, що так допомогли їй пережити недолю вдівства, починав мислити, мов дитина, коли йшлося про те, щоб застосувати власні ж таки мудрі висновки до власного життя. Листи немовби помінялися місцями. Тепер уже вона намагалася допомогти йому подивитися новими очима на своє майбутнє, написавши фразу, яку він у необачному поспіху не зумів розшифрувати правильно: «Дай часові текти своїм плином, а там побачимо, що він нам принесе». Зрештою, він ніколи не був таким здібним учнем, як вона. Вимушена нерухомість, з кожним днем виразніше уявлення про швидкоплинність часу, безумне бажання бачити її — усе свідчило за те, що страх, який опанував його, коли він упав, насправді був трагічнішим, аніж йому тоді здавалося. Уперше він почав цілком тверезо думати про невідворотність смерті.

Леона Кассіані допомагала йому митися та змінювати піжаму через кожні два дні, ставила йому клізму, подавала в ліжко «вутку», накладала компреси з арніки на вкриту виразками спину, за порадою лікаря робила масаж, щоб уникнути гірших недуг, якими загрожувала йому нерухомість. У суботу та неділю її заміняла Америка Вікунья, яка в грудні того року мала одержати диплом учительки. Він пообіцяв, що пошле її на вищі курси в Алабаму коштом судноплавної компанії, — почасти щоб приглушити гризоти сумління, а головне — щоб уникнути докорів, яких вона не вміла йому висловити, та пояснень, що їх він мав би їй дати. Він не міг навіть уявити собі, як страждала вона протягом безсонних ночей у інтернаті, протягом субот і неділь, які проводила без нього, протягом усього того часу, коли його не було з нею, бо він ніколи не розумів, як сильно вона його любила. Він одержав офіційного листа з училища, де повідомлялося, що з першого місця, яке вона завжди посідала в навчанні, вона перейшла на останнє, і їй загрожувала реальна небезпека провалитися на випускних іспитах. Але він ухилився від свого обов’язку опікуна й не повідомив про це батьків Америки Вікуньї (йому завадило відчуття власної провини, що його він намагався приглушити), і навіть не поговорив із самою дівчиною, слушно остерігаючись, що у своїх невдачах вона передусім звинуватить його. Отож він полишив усе на самоплив. Несвідомо він почав відкладати на майбутнє всі свої проблеми, сподіваючись, що їх розв’яже смерть.

Не лише дві жінки, які піклувалися про нього, а й сам Флорентіно Аріса дивом дивувався, наскільки він змінився. Ще десять років тому він напав під парадними сходами свого будинку на одну зі служниць, вдягнену й на ногах, і швидше за філіппінського півня позбавив її невинності. Йому довелося подарувати їй будиночок з усіма меблями, щоб вона погодилася назвати винуватцем свого безчестя хлопця, з яким іноді зустрічалася в неділю і який навіть ще й разу не поцілував її, і її батько та дядьки, що були рубщиками цукрової тростини й уміли вправно орудувати важкими мачете, примусили хлопця одружитися з нею. Здавалося неможливим, що це був той самий чоловік, якого тепер дві жінки обмацували і вгорі, й унизу, намилювали його, розтирали рушниками з єгипетської бавовни і робили йому масаж усього тіла, — а він хоч би зітхнув від збудження, хоча ще кілька місяців тому під їхніми доторками аж тремтів би від хоті. Кожна з двох жінок по-своєму пояснювала цю дивну для нього нечулість. Леона Кассіані гадала, що це перші ознаки близької смерті. Америка Вікунья підозрювала, що існує на те таємна причина, якої вона не в змозі розгадати. І тільки сам Флорентіно Аріса знав істину, — і ця істина мала жіноче ім’я. В усякому разі, він був несправедливий: дві жінки обслуговували його з такою любов’ю, а він думав про третю.

Вже через три тижні Ферміна Даса усвідомила, як бракує їй візитів Флорентіно Аріси. Вона не нудьгувала, часто зустрічалася зі своїми постійними подругами й почувала себе дедалі краще в міру того, як час віддаляв її від покійного чоловіка. Лукресія дель Реаль дель Обіспо поїхала до Панами лікувати вуха, вони в неї дуже боліли, і від того болю нічого не допомагало. Через місяць вона повернулася, вельми задоволена, але чула тепер ще гірше, ніж до того, і коли слухала, то вкладала у вухо спеціальну рурочку з розтрубом на кінці. Ферміна Даса була подругою, яка вміла терпіти мішанину з її безладних запитань та відповідей, і це так припало до вподоби Лукресії, що не було майже дня, коли б вона не з’являлася в її домі о будь-якій годині дня чи вечора. Проте ніщо не могло замінити для Ферміни Даси ті вечори, які вона бавила в компанії Флорентіно Аріси.

Пам’ять про минуле не могла вплинути на майбутнє, як йому вперто хотілося вірити. Навпаки, Ферміна Даса щодалі тільки зміцнювалася в своєму давньому переконанні, що оте гарячкове хвилювання у двадцять років було справді чимось благородним і прекрасним — але не коханням. Попри свою грубувату прямодушність, вона не збиралася відкривати це йому ані в листах, ані в розмові; так само не