Микола Данилович Руденко - У череві дракона

class="book">Ніна заквапилася до свого мотоцикла тоді, коли вологий морок обгорнув землю й хуторець засвітив свої вікна. Біль і тривога нас поріднили — я відчувала, що дівчині не хочеться розлучатися зі мною. Провела її до воріт, але Ніна спинилася у відхиленій хвіртці й продовжувала розмову.

— Додому не поїду. Там зараз батькове секретарство обмивають.

— Ну, то лишайся в мене.

— Та ні, я маю де заночувати. Я ще була в дев’ятому класі, як батьки мені однокімнатну квартиру придбали. Вчора тихенько ключі поцупила. Тепер там і житиму.

— А як не дозволять?

— Їм уже зі мною не впоратися. Важко мені з ними під однією стелею. Ніби й рідні, але чужі. — Після паузи боязко запитала: — Як ви гадаєте, його надовго засудять?

Поклала руку їй на плече.

— Розумію, Ніно, про що ти питаєш. Але немає в мене для тебе відповіді. Шукай відповідь у своєму серці.

Ніна мовчки пригорнулася до мене, трохи так постояла й побігла до мотоцикла. За мить він спалахнув своїми вогнями й покотив Ніну в незатишний, налитий вологим мороком, лісовий простір.

Розмовляючи з Ніною біля воріт, я вже зрозуміла, що серйозно застудилася. Те, що вимокла до останньої нитки під холодним дощем, не минуло безкарно.

Надійка няньчилася зі мною, мов з дитиною, готова була серед ночі бігти під дощем на шосе, аби з’їздити по ліки, але я її спиняла. Це ще невідомо, звідки ота пропасниця — може, й не від простуди, а від лиха, яке впало на мою голову. Найбільше катувало те, що я сама спричинилася до цього лиха.

Ніна щовечора прилітала до мене на своєму рогатому торохтію. Якось привезла список продуктів, які вона передала Сергієві в Лук’янівську тюрму. Це була копія, написана її рукою, але чомусь підписано словом «Мати».

Ніна щебетала:

— Забула у вас запитати, як ви підписувалися — «мама» чи «мати»?

— Навіщо це тобі? Чому власним іменем не підписалася?

Ніна струснула білявим волоссям і з лукавинкою у волошкових очах мовила:

— Невеликий психологічний етюд. Нехай він думає, що ми удвох до тюрми прийшли. Мій почерк, ваш підпис — отже, нас двоє. Бо Сергій почав би думати: а що сталося з матір’ю? Може, її також…

Я погодилася з Ніною: таке й справді може скоїтися. Але ж мені неодмінно довелося б інкримінувати політичний злочин. А мій знайомий по волейбольному майданчику Володимир Семичасний запевняє світ, що в нас немає жодного політв’язня.

Приїздили Карпо Трохимович і Павло. Сергій розповідав їм про те, як загинув примірник Василевої праці. Знали вони й про арешт Сергія. Співчуття цих людей було мовчазним — більше поза словами, ніж у словах. Павло знову почав умовляти:

— Переїздіть до нас, Софіє Кирилівно. Лікарню ось-ось закінчимо. Хочеться, щоб ви її відкривали.

Не без лукавства кинула:

— Я вам знайду лікаря кращого від себе. У мене є на прикметі.

Карпо Трохимович кахикнув багатозначно, а Павло почервонів, наче рак в окропі.

— Нам саме ви потрібні, — сказав розгублено.

Мені сподобалась його здатність червоніти — за нею чиста, незіпсована душа вгадується.

— Кому це вам? — домагалася я свого. І таки ж домоглася — Павло, чомусь піднявши очі до стелі, ледь чутно відповів:

— Мені.

Я вдоволено засміялася.

— Ой, не знаєте ви мого характеру, Павле. Іще наплачетеся від мене.

Павло аж зіскочив з табурета.

— Ага! То я завтра вантажівку прижену.

— Дайте хоч видужати.

— Вас ми «Волгою» доставимо. Загорнемо в ковдри, на кокон будете схожі. Ще й подушками обмостимо. Видужаєте, Софіє Кирилівно. Обов’язково видужаєте.

Суд відбувся серед зими. Виконроб, не наважуючись підвести очі на людей, завчено твердив, що Сергій з ними раніше випив, отож усі вони однаково винні. Яків це заперечував — він намагався запевнити, що Сергій горілки і в рот не бере, та на оті його свідчення суд не звернув уваги. Прокурор для всіх вимагав однакового покарання — по вісім років таборів суворого режиму. Суд лише виконробові призначив вісім як головному винуватцеві. Яків отримав сім років таборів, а Сергій — п’ять.

Ми з Ніною приготувалися до гіршого — тому сприйняли вирок із деяким полегшенням. Ніна крізь сльози шепотіла:

— П’ять — це ще по-Божому. Я встигну університет закінчити… А ви як гадаєте, Софіє Кирилівно?..

Я ж гадала ось як: безневинну людину на п’ять років кидають у страхітливе рабство — такого і в Древньому Римі не знали! — а ми, найрідніші люди, радіємо: «Це ще по-Божому». Що ж то за світ такий настав? Що ж то за державу ми витворили?

Але Ніні цього не сказала. Навпаки, підбадьорила її:

— Так, Ніно. Шлюб у студентські роки — явище нетипове. Буває, звичайно. Але розумні люди утримуються.

В Семенівку переїхала відразу ж після суду. Дуже на тому Сергій наполягав. Перед тим, як його мали відвезти в табір, нам дали, можна сказати, телефонне побачення: ми бачили одне одного через товсте скло, а розмовляли за допомогою телефону. Сергій виглядав доволі бадьоро — мабуть, він давно привчив себе до думки, що доля приготувала для нього оце випробування. Сміявся, жартував і навіть мене настроїв на оптимістичний лад. Дуже був задоволений, що ми подружили з Ніною.

— В Семенівку, мамо, в Семенівку. Там твоя родина.