Віккі - Східна троянда. Таємниці королівство, Віккі

Це було її найцінніше надбання, символ її статусу та влади.

Але її думки не були про свято.

Вона знала, що має сказати Зої, щоб захистити честь королівської сім’ї.

Раптом двері тихо відчинилися.

Служниця Аміра поклонилася.

— Ваша Величносте, полонянка прибула.

Олена поглянула у дзеркало, її погляд залишався холодним, але вираз обличчя—непроникним.

— Нехай увійде. Але я хочу, щоб охоронці залишалися тут.

Аміра кивнула, і одразу ж увійшли охоронці, утримуючи бліду, знесилену Зою.

Її одяг був брудним, губи пересохлими, а очі блищали ненавистю та відчаєм.

Зоя зупинилася перед королевою, її погляд пронизав величну жіночу фігуру.

Вона відразу впізнала королеву Олену—землячку з України, ту, яка мала бути на боці своїх людей.

Але тепер вона була частиною королівського двору Катара.

Олена спокійно підійшла, її постава була ідеально рівною.

— Зоя, ти розумієш, у яке становище ти себе поставила? — її голос був тихим, але твердим.

Зоя різко підняла голову, її губи скривилися у злісній усмішці.

— У яке становище?! У яке становище поставили мене і мою доньку?! Ваш син, принц Руслан, скористався Катею, а тепер кинув її! А ви захищаєте тільки свою сім’ю!

Королева спокійно витримала цей погляд, не змигнувши.

— Ти дійсно віриш у те, що говориш? — її голос звучав м’яко, але в ньому відчувалася загроза.

Зоя злобно розсміялася, її руки тремтіли від гніву.

— А в що мені вірити?! У справедливість?! У те, що моя донька—лише іграшка для вашого принца?! Він—принц, а вона—проста дівчина! Вона не має влади, не має титулу! Ніхто не захистить її!

Олена сумно похитала головою.

— Ти не знаєш мого сина, Зоя. Руслан ніколи не грав би з почуттями Кати. Якщо він вибрав її, значить, він її любить.

Зоя прищулилася, її очі звузилися.

— Любить?! Тоді де він?! Чому він не тут, не захищає її?!

Королева помовчала.

— Руслан зараз у складному становищі. З часом емір схвалить його вибір. Якщо ти хочеш допомогти своїй дочці і зробити її щасливою, тобі варто відмовитися від своїх слів.Ти можеш повернутися додому до родини… Подумай про свою доньку і чоловіка, які переживають за тебе.Чи варто було приїжджати сюди, щоб заплямувати честь мого сина через те, чого він не скоював? Якщо ти вибереш правильний шлях, ти зможеш повернутися до рідних.

Зоя мовчала, слухаючи королеву.

— Твоя доля ще не вирішена. Але якщо ти хочеш бачити свою доньку щасливою, якщо хочеш, щоб Катя була з Русланом—ти повинна сказати мені, що ти помилилася. Тоді тебе відпустять додому. Подумай, як буде краще для наших дітей.

Зоя завмерла.

В її очах блиснув страх і сумнів.

Вона намагалася знайти відповідь, коли Олена розвернулася до дзеркала.

Але раптом вона заговорила різко.

— Думаєш, я поведуся на твою умову?! Я знаю, хто ти насправді… Ти—бездушна королева!

Олена повернулася, її погляд загострився.

Зоя продовжила, її голос набув сили.

— Ти не дбала про своїх земляків! Від тебе наша сім’я не отримала нічого—лише бідність, важку працю до ночі заради копійки! Я ненавиджу твою державу! Ти дбаєш лише про свою родину!

Олена мовчала, її очі блищали холодним вогнем.

Тепер королева розуміла, чому Зою ув’язнили—за її гострий язик.

Зоя вимовила з викликом:

— Я не дозволю тобі видати мою доньку за твого сина!

Олена різко відповіла:

— Ти мариш! Мій син—чесний. Він готовий був ризикнути всім, щоб зустрітися з нею!

Зоя злобно усміхнулася.

— Ви просто захищаєте свого сина… Але я не піду на це! Твій син користувався моєю донькою!

Олена широко розплющила очі.

— Що ти сказала?!

Зоя гнівно випалила:

— Ви навіть не знали, що ваш син приховував це?!  Ви зайняті своїми справами, а тим часом він робив те, що хотів!Ви—безвідповідальна мати!

Олена різко вдарила її по щоці.

— Не смій говорити про мого сина! З тобою неможливо говорити спокійно! Сиди у темниці та шкодуй, що не думала про Катю.

Зою вивели, поки вона кричала:

— Ви пошкодуєте, що приховали свої таємниці!

 

Великий сад був залитий м’яким світлом ламп та свічок.

Королівські сади наповнилися ароматами жасмину, троянди та амбри.

Це була ніч, коли принцеса Сибіл прощалася зі своєю дівочою свободою, і вся її родина зібралася серед квітучих дерев та мармурових фонтанів, щоб відсвяткувати цей сакральний момент.

Принцеси та знатні панянки заповнили сад, де золота арка, прикрашена пелюстками троянд, стала символом початку церемонії.

Сибіл сиділа в центрі, одягнена у розкішне традиційне вбрання—червоне, прикрашене золотими нитками.

Біля неї стояла принцеса Аміра, обережно тримаючи срібний піднос із хною.

Сьюзі зосереджено наносила хну на руки Сибіл, створюючи витончені візерунки, які символізували щасливий шлюб.

Жінки вимовляли молитви, щоб її шлюб був благословенним та сповненим гармонії.

Її прицнеси сестри, сміялися між собою, але ніхто не помітив, що у серці Сибіл була печаль.

Її очі були опущені, усмішка ледь помітною, але ніхто не звернув уваги на її пригнічений стан.

Вона знала, що ця ніч означає новий початок, але щось всередині не давало їй повністю радіти.

Коли хну нанесли на її долоні, повітря наповнилося звуками музики.

Головна танцівниця розпочала витончений танець на м’якому килимі в саду, її рухи були плавними, мов вітер у пустелі, вони тримали свічки та співала пісні ходячи около сидячи Сибіла.

Сибіл на мить відчула тепло своїх сестер, коли вони обійняли її.

А потім розпочався обряд подарунків—золоті браслети, сережки та вишукані тканини, які дарували їй у знак благословення.

Сибіл усміхнулася, хоча її серце було сповнене змішаних почуттів.

Ця ніч стала переходом у нове життя, і вона мала прийняти його.