Крістофер Паоліні - Ерагон. Спадок

і вони залишили місто, прямуючи на північний схід. Вони нікому не сказали про свої плани, навіть Глаедру й іншим Елдунарі.

ФІРНЕН

Невдовзі по обіді Ерагон і Сапфіра прибули на місце, вказане Арією. Спокійний закрут ріки Рамр указував на те, що їхня найдовша подорож на схід добігає кінця.

Ерагон пильно дивився з-за Сапфіриної шиї вниз, чи не промайне там бува чия-небудь постать. На землі було порожньо, якщо не брати до уваги стада диких биків, які, побачивши Сапфіру, кинулися тікати, здійнявши хмари куряви. Вони та ще якісь менші тварини, що так само розбіглися навсібіч, були єдиними живими істотами, яких зміг відчути Ерагон. Розчарований, він перевів погляд на горизонт, але й там не побачив жодної ознаки присутності Арії.

Тим часом Сапфіра приземлилась на невеликий пагорб ярдів за п’ятдесят від берега річки. Вона сіла. Ерагон і собі примостився біля неї, обіпершись спиною об її бік.

На вершині пагорба був м’який, схожий на сланець, камінь. Щоб хоч якось згаяти час, Вершник заходився кришити цей камінь на пластинки розміром з великий палець і надавати їм форму наконечника. Ясна річ, пластинки були надто м’які для вістря стріли й могли виконувати роль хіба ще якоїсь прикраси, але треба ж було щось робити. Коли Ерагонові набридло бавитись простою трикутною формою, він сів трохи осторонь і почав обробляти більший шматок, намагаючись надати йому форму кинджала, подібного до тих, які носили ельфи. За цим заняттям час потроху й спливав. Зрештою, їм не довелося чекати аж так довго, як спершу подумав Вершник. Десь за годину Сапфіра підняла голову із землі й почала пильно вдивлятися через долину вбік не такої вже й далекої Хадарацької пустелі.

Ерагон відчув, що Сапфіру опанувало якесь дивне збудження.

«Поглянь!» — нарешті сказала вона.

Так і тримаючи в руках свій наполовину зроблений кинджал, Вершник звівся на ноги й подивився на схід. Але там не було нічого, крім трави, землі, безкінечного горизонту й кількох одиноких, незахищених від вітру дерев на його тлі. Він спробував придивитися ще пильніше, але так-таки й не побачив нічого вартого уваги. Ерагон уже хотів був спитати в Сапфіри, що вона там побачила, як раптом високо-високо в небі на сході помітив мерехтіння зеленого вогню, схоже на переливи смарагду на сонці. Промінь світла вигинався дугою через блакитну мантію небес, швидко наближаючись. Він був яскравий, немов зірка на нічному небі.

Тоді Ерагон кинув свій кам’яний кинджал і, не зводячи очей з мерехтливого вогню, швидко виліз на спину Сапфіри й умостився в сідлі. Він хотів спитати її, що то воно за промінь, чи це бува не те, про що він думає, але змовчав. А Сапфіра, попри те що вже розправила свої крила й готова була ось-ось злетіти, так і завмерла на місці.

Тим часом промінь усе збільшувався й збільшувався, розділяючись спершу на десятки, потім на сотні, а потім на тисячі крихітних цяток світла. Ще кілька хвилин — і його обрис стало добре видно. Це був дракон.

Сапфіра не могла більше зволікати. Вона гучно ревнула, змахнула крилами й почала стрімко набирати висоту. Ерагон щосили вхопився за шип на її шиї. Він розумів: Сапфіра злітає майже вертикально, щоб якомога швидше опинитися вище за того невідомого дракона. Вони обоє були збуджені й схвильовані. Зрештою, так бувало завжди, коли на них чатувала якась небезпека. На їхнє щастя, сонце світило в них за спинами.

Сапфіра так і продовжувала набирати висоту, аж доки нарешті не злетіла трішки вище за зеленого дракона. Тоді вона рушила йому назустріч. Коли вони підлетіли ближче, Ерагон помітив, що невідомий дракон, попри те що мав міцне тіло, був усе-таки надто юний його лапи аж ніяк не могли зрівнятися з могутніми лапами Глаедра чи Торнака, та й загалом він був менший за Сапфіру. Луска на його боках та на спині була темного лісового кольору, а на животі й на подушечках ніг — трохи світліша. На тлі тіла його крила набували кольору падуба, але коли крізь них проходило сонячне проміння, вони ставали схожі на весняне дубове листя.

На суглобах між шиєю та спиною дракона було прикріплене сідло, майже таке саме, як у Сапфіри, а в сідлі сидів хтось, дуже схожий на Арію. Темне волосся незнайомого Вершника розвівалося на вітрі. Серце Ерагона сповнила радість. Порожнеча, від якої він так довго страждав, зникла, як зникає темрява ночі зі сходом сонця.

Дракони проскочили один повз одного. Сапфіра заревла — невідомий дракон відповів їй. Тоді вони повернули назад і почали кружляти, так, ніби хотіли піймати одне одного за хвіст. Сапфіра так-таки й залишалася трішки вище від зеленого дракона. Якби невідомий дракон спробував зайняти вигіднішу позицію, Ерагон, мабуть, подумав би, що він готується до атаки, але той не мав ані найменшого наміру це робити.

Вершник посміхнувся й крикнув. Арія закричала у відповідь і підняла руку. Ерагон легенько торкнувся її свідомості, просто так, щоб упевнитись у тому, що це справді була вона. Так тривало всього якусь мить. Тим часом Сапфіра й зелений дракон знову ревнули, зелений дракон хльоснув своїм схожим на батіг хвостом, і вони погналися одне за одним, аж доки не досягли ріки Рамр. Там Сапфіра почала по спіралі знижуватися й невдовзі приземлилась на тому самому пагорбі, де вони з Ерагоном чекали на Арію.

Зелений дракон сів футів на сто далі. Він припав аж до землі, щоб Арії було зручно зійти зі свого сідла. Тим часом Ерагон миттю звільнив свої ноги з ременів, ще швидше скочив на землю, так, що піхви Брізінгра боляче вдарили йому по нозі, й побіг назустріч Арії. Вона так само побігла до нього. Десь посередині між драконами вони зустрілись, а дракони неспішно йшли слідом за ними, важко ступаючи по землі.

Ще не добігши до Арії, Ерагон побачив, що замість шкіряної стрічки, яку зазвичай носила ельфійка на голові, її чоло прикрашав тепер золотий вінець, у центрі якого сяяв діамант у формі сльози.

Той діамант сяяв не віддзеркаленим від сонця світлом, а світлом, яке йшло з його власної глибини. На поясі Арії був меч у зелених піхвах і з таким самим зеленим руків’ям. То був Тамерлейн, той самий меч, що його лорд Фіолр пропонував Ерагонові замість Зарока й що належав колись Вершникові Арві. Проте руків’я відрізнялося від того, яке пам’ятав Ерагон. Воно було світліше й більш витончене, та й піхви здавалися вужчими. Ерагонові не треба