Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

Марта несподівано вийшла до урвища. На посірілих скелях відливали золотом довгі повісма трави. На дні провалля дзюрчав струмок. Він вибігав з-під одної скелі і, пропетлявши з десяток кроків між плиттям, затікав під другу скелю. У тому місці темніла вибоїна, очевидно, там був грот. Над проваллям, наче казкова кладка, повис стовбур поваленого дуба; частиною коріння він ще тримався землі, на гілляці, що обняла стовбур і все-таки зіпнулась догори, шерехтіли червонясті сухі листки; крона на протилежному боці обсотала скелю, як гігантський виноградний кущ. Дерево жило і не збиралося припиняти боротьбу. В цій царині випадок уже нічого не міг змінити чи доповнити. Він цілком одомашнився у стихії людського життя, а тут капітулював. Там, між людьми, випадок дав поштовх процесам, результати яких важко передбачити. Випадок, як кріт, невтомно працює під плахою стандарту. Під цією плахою триває бродіння.

"Пане випадок! Чому ви мовчите? Я ж бачу вашу тінь".

Тінь знизала плечима.

"Не хочете озватися?"

Тінь скинула темними крутими бровами.

"Мовчіть, пане випадок…"

Тінь знизала плечима і опустила голову.

"Мовчіть…"

Марта пригинцем пішла під низьким плетивом гілля. Мабуть, випадок здатний нині діяти тільки там, де безперервно сиплеться емотивний пил. Це дивовижно! Усе найсвятіше в людських стремліннях, усе найправдивіше і найвеличніше стає засобом поневолення, спотворюється, забруднюється, огиджується, доводиться до зужитку. Галоп піднесень і занепадів, сьогодні певні ідеологічні концепції сприймаються як Господні заповіді, а назавтра їх зганьблено і треба впроваджувати силою. Починається етап самознищення, сектантство і розклад. Обличчя людини прибирає землистого кольору, очі перестають світитися думкою, а рота розчепірює гримаса ненажери і хтивого звіра. Апостоли закликають вернутися до шпіцрутенів і клопочуть про пенсію. Логічне завершення доби псевдобудівництва… Гай, гай!..

По-справжньому відпочити можна тільки тут. Тут, де витає тінь випадку. Полянський каже, що криміналістика на чотири-п’ять років відстає від наук злочинства. Треба ж такого наколотити, пани самодержавці і самовладники!.. Як тихо! І жодного сліду, наче все живе зачуло потоп і кудись вивтікало. Над урвищем голубіє вечір. Треба вертатися. Чи я ще коли-небудь прийду сюди? Її огорнув лагідний смуток. Може, колись приїдемо з Юліаном. Приїдемо на кілька хвилин набратися спокою, пустити гадки манівцями, думати, що думається, не турбуючись, чи правильно, бо на цьому не залежить світові. Хлюпотіння струмка наповнить голову хмелем злагоди, шелест дерев навіє спогадів і розради, повалений над пропастю дуб вселить переконання, що життя вічне, що завжди були і будуть містки між злими і добрими явищами. Але чи потрапимо ми сюди? Може, випадок заведе нас в інші, навіть кращі, місця, але я неодмінно пориватимуся саме до цього провалля, бо воно закарбувалося у моїй пам’яті! Бо я тут якось відчула себе зціленою і свіжий гіркий присмак калинового зернятка нагадав мені смак палкого поцілунку після довгої розлуки…

Треба йти і не хочеться. І даремно я наламала калинових китиць з червоними, запалими, як губи після поцілунків, ягодами. Даремно напхала кишені смолистим терном. Чи ні, візьму на спомин. Віднесу Олесі…

"Я вже так кудись пішла б, мамо".

"Ні, дитино, ти тюремна, сиди там. Ось я тобі принесла калини. Заквітчай пліснявий мур, а тернові ягідки пускай по одній щороку, щоб не збитися з ліку. Наступної осені ти мала йти до школи. Я подумаю, як тебе гарненько зодягти, як кіски заплести, якою стрічкою пов’язати. О, ти даремно зітхаєш, дитино. Вже до могили я не перестану думати, що тобі потрібно".

"Я вже так кудись пішла б, мамо…"

"Тобі не можна, серденько. Не тужи. Я з тобою. Я з тобою між пліснявими мурами, мокну в брудному клекоті. Ось я принесла тобі калини…"

— Я вже думав, пані, що ви заблукали. Вже хотів гукати. Сутеніє. Їдьмо назад?

— Так, їдьмо…

— Дати вам килимок? Закутайте ноги.

— Дякую, я зігрілася.

— Прошу… Ну, білоніздрий! Айда! Додому — воно веселіше. Ну!

В’їхали до Львова з темним зимовим смерком. Щедро освітлене середмістя виглядало по-святковому. У повітрі кружляв сніжок-сіянець, хідниками снували пари: чоловіки у хутряних шапках, жінки в білих вовняних шалях. Над ратушею маяв прапор.

Марта відправила візника, піднялась на другий поверх, стала напотемки роздягатися. Зачувши кроки нагорі, прийшла Марселлина братова.

— Вам листи, пані Марто. Ви вже спите?

— Листи? Дякую. — Марта засвітила. — Дякую. Пишуть молодята із Золочева, а це — від мого чоловіка.

— Що наші пишуть? — Марселлинина братова завагалася біля виходу.

Марта пробігла очима густо списаний аркушик з титрами аргентинської пошти — Тодосій навіз з-за океану стільки всіляких дрібничок, що стане йому на все життя.

— Пишуть, що дуже щасливі, що надзвичайно гарно і затишно в маленькому містечку, запрошують в гості.

— Слава Богу, що все гаразд. На добраніч, пані Марто.

Марта випровадила сусідку і розпечатала другий конверт. Юліан повідомляв, що розмовляв з прокурором. Заарештували його за невірогідним доносом. "Мабуть, незабаром побачимося". Його тримали на Городецькій. Марта висунула шухляду в "фаетоні". Юліанові листи були складені п’ятьма стосиками. Цього листа Марта поклала окремо, вона була певна, що з часом набереться новий стосик, бо, якщо дістати спідні листи з отих п’ятьох, майже рівних, вони різнитимуться з останнім тільки датою. Підсунувши до канапи стільчик, Марта поклала на ньому томик Верлена і вимкнула світло. Од стіни тягнуло крижаним холодом. Марта кинула поверх ковдри Юліа-нову куртку.

— Спокійної ночі! — промовила вона, притулившись щокою до холодного рукава.

Спустошливі вогні всю днину шаленіли,

 В’ючи долинну цвіть і виноградну віть,

Не даючи житам до жнив дополовіть

І небо палячи, що жде нас, осмутніле.

Душе моя, жени лихе передчуття!

Невже минувшина пожре нам майбуття,

Невже повернеться забуте навіженство,

Невже повториться те, що було колись?

Борися за своє омріяне блаженство,

Іди проти грози, кріпися і молись!

Марта зітхнула і вкрилася з головою.

— Спокійної ночі, Юліане.

Спіте, арештанти,

Хай вам сняться гарні сни…

Як ти близько від моєї комірки, Юліане! Всього за три квартали. Спи, друженьку, все гаразд. Університет розширюється, створили факультети…

Нову лекцію провели під виглядом вечірки. Про всяк випадок підібрали пару, розіграли за три хвилини обряд сватання. Це було в тій самій кав’ярні, де ти, Юліане, встряв у халепу з Івахіним. Зсунули буквою "П" столи, наставили пляшок і закусок. Професор Ридан говорив про володарів. Він якраз навів слова Бориса Годунова: "Отче, великий патріарше Іове! Бог свідок, що не буде в моєму царстві бідняка! І цю останню сорочку розділю з усіма!..

І зайшов поліцай. Літній похмурий чоловік з нестандартним обличчям, довгорукий, присадкуватий, із скованою ходою зацькованого службиста. Професор скосив на нього очі, обтер серветкою