Ольга Юліанівна Кобилянська - Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська

в душі через ліс, скорше і скорше в долину – аж опинилася дома.* * *

Настала дальша неділя, і Тетяна йде знов лісом, як звичайно, поступивши на часок до Маври. Розлучившися з матір’ю, що й собі сим разом зайшла до старої в справунках, Тетяна пішла стежкою сама дальше. Однак, не подибавши на ній нікого, полізла на Чабаницю і опинилася аж недалеко «Білого каменя»-велета. Припочивши там добре, розглядалася звідти по селах в долині і от починає звільна з Чабаниці спускатися. Сходячи отак вниз, зоглянула нараз на сільській дорозі, якою ніс колись старий Андронаті білого внука і яка вела в село Третівку та тяглася і попри Чабаницю з білою стежкою, – їздця, в якім пізнала на перший погляд Гриця з угорської границі.

Та чи лиш її очі доглянули його? Гриць так само зобачив молодим острим оком своїм дівочу постать, як спускалася живо легким кроком горою вниз.

Він пустив коня і летів, мов орел.

О, вона добре пізнає його, але боїться з ним здибатися. Хотіла б, але боїться чогось. Квапиться злізти з гори, збігти додолу до матері, але відчуває, що запізно. Він вже пізнав її своїм бистрим оком. Погнав коня щосили і от вже на білій стежці. В долині, вище стежки, прив’язує коня до деревини, а сам спішить вгору до неї.

Що їй робити? Збігати ще борше вниз? – питає її серце. Сховатися де в лісі?.. Не вспіє. Зрештою ліс аж трохи нижче зачинається, а вона саме на леваді, де лиш недавно скошено сіно, і він вже бачить її. І він квапиться. До того гадав би, що вона його боїться. А вона не то щоб по правді його боялася, лиш так прикро їй чомусь перед ним. Вона ж нікого не боїться. Так вона казала йому, а що раз казала – не буде перемінювати.

Станула геть аж вже понижче «Білого каменя», закинувши руки позад голови, і дивилася вдолину на нього, як спішить до неї.

Він спішиться, іде скорим кроком вгору, а вона стоїть, як на вуглях, люта на себе, що запізно його побачила і не мала вже спроможності сховатися перед ним.

– Чекай, я йду! – кличе він до неї, і вже туй-туй стане коло неї.

Вона не відзивається, хоча їй спішно: там, вдолині у Маври, вижидає її мати, а вона он в що тепер попала.

Остаточно опиняється він вже коло неї.

– Туркине! – кликнув радісно і окидає її оживленим, блискучим оком, віддихуючи здоровими грудьми з поспішного ходу вгору.

– Туркиня, – відповідає вона йому і так само окидає його своїми очима. Але чогось біла-біліська стала.

– А он, заквітчалася знов, як колись, і яка вже красна! – каже він, бо сам не знає, що має казати. Відтак додає: – Не зривай весь мак, не стане на рік на насіння.

– Мені в цвітах красно, – відповідає з супокоєм і стоїть далі неповорушно перед ним.

Він німіє.

Вона так високо на Чабаниці, сама-саміська чи не на всю сторону, а спокійна, мов з каменя. Не боїться.

«Гей, Туркине, Туркине, в чім твоя сила?» – виривається йому на уста, але він мовчить. Відтак обзивається:

– Тепер скажи, чия ти донька?

І його голос ніби заповідає, що тепер він пан над нею.

– Спитай ще раз… може, й скажу.

– Але попам’ятай, – погрожує, – з Грицем ти не жартуй.

– Я тебе не кликала, – відказує вона. – Іди назад. Я також іду.

В нім починає варитися. Він закляв крізь зуби.

– А ти хто такий? – питає вона, не спускаючи з його очей.

– Я багатирський син, – відповідає він. – Казав вже тобі, на всю гору.

– Ба-га-ч? – питає вона протяжно і підсуває високо брови.

Багач ніби чудується.

– Багач, – спішиться він об’яснити голосом, що несвідомо старається з’єднати собі її ласку.

– А я не наймичка твоя, – відказує вона згорда і, спустивши погляд додолу, починає певним кроком спускатися вділ.

– Я ж не кажу, що ти наймичка, – обзивається він і тепер, як перше, з якоюсь покорою в голосі.

– То чого кленеш?

– Бо ти глузуєш з мене.

– Ні, – каже вона, і ані на хвилину не задержується, сходить рівним кроком вниз.

– Поскидай свої маки і дай мені! – просить він, приказуючи, і стає визиваюче перед нею. Вона стала і дивиться на нього, чудується бровами.

– Ти не бачиш, що мені в них красно? – питає.

Він затискає зуби.

– Бачу, – бовтнув.

– Ти що з ними зробиш? Затичишся, як я?

– За капелюх заткну.

Вона усміхнулася мовчки.

Кінь коло стежки заржав.

– Твій кінь кличе тебе, – каже вона відтак спокійно. – Сходи скоріше. Я також спішуся.

– І кінь пожде, і ти пождеш! – обзивається він майже люто і приказуюче.

– Кінь пожде, а я ні, бо на мене мама жде, – відповідає вона.

– Ти пождеш, – каже він рішуче хвилюючим голосом, – щоб я надивився на ті твої брови, що тобі їх чорти над очима змалювали…

– Дивися! – каже вона, а сама стає слухняно перед ним, мов дитина, і чудується, як перше, саме тими бровами. І втім, побілівши, додає нараз: – Я тобі казала, що ти дурень! – і ладиться дальше сходити.

Він знов спиняє її в ході, кидаючи їй на сей раз свій капелюх під ноги.

– А дивися! – каже. – Ми лиш двоє на цілу Чабаницю. Чи тобі не страшно? – і в його голосі дзвенить щось недобре.

– З сеї сторони, – відповідає вона спокійно.

– З сеї, – повторяє він і палить її очима…

– Та відтіль, – каже вона. – А перше, як тебе не було, я була цілком сама. Чому ж би мені з тобою боятися? Говори, що маєш говорити, борше, – додала квапно, – бо в долині мама жде. Вона не жартує.

Він успокоюється від її слів, мов водою облитий, і дивиться з подивом на неї.

Тепер глядить і вона сміливіше на нього, в його великі голубі очі, що ніби бережуть в собі кусник неба і прив’язують до себе добротою.

– Чому ти отак заєдно зо мною говориш? – питає він з німою просьбою в голосі, а очі його аж розпачають.[285]

– Бо так ти питаєш. Не задержуй довше, бо я спішуся!

Він затискає п’ястуки.

– А як мені не схочеться цілком тебе пустити?

– То я тобі в десятий раз скажу, що ти дурень, і ти мене пустиш!

До глибини вражений несвідомою певністю її істоти, власть якої він лиш відчуває і з якою не може упоратися, уступає їй нараз з дороги і сходить враз з нею з гори до стежки.

Ідуть обоє.

Мовчать. Сильна, кипуча мовчанка.

Вона бліда, як голуб, а він з сильно зворушеними грудьми, аж дрижить.

Зійшовши до білої стежки, він сідає без слова на коня, не кинувши на неї ні півпоглядом, – вертає назад; а вона так само мовчки, не поглянувши й собі на нього, щезає десь в лісі – і більш її не бачить.

Довгий, довгий час не чути нічого, крім повільного