Артур Хейлі - Аеропорт, Артур Хейлі

характеристик були не з найлегших, до старших командирів, які проходили контрольні польоти, колеги ставилися з підкресленою ввічливістю. Тільки не Вернон Демерест. Демерест до будь-якого пілота, що проходив перевірку, молодшого чи старшого за себе, ставився цілком однаково — як до школяра-бешкетника, якого викликали в кабінет директора. Мало того, в ролі такого директора ­Демерест був нав’язливим, пихатим, зарозумілим та різким. Він ніяк не приховував свого переконання в тому, що жоден інший пілот не зміг би перевершити його у вправності. Колеги, які випробували на собі таке ставлення, в душі палали гнівом, але не мали іншого вибору, окрім як зціпити зуби та змиритися. Згодом вони присягалися один одному, що, коли настане час Демереста, вони влаштують йому наймерзенніший, найжорсткіший контрольний політ у його житті. Вони постійно так і робили, тільки результат був незмінний — Вернон Демерест працював бездоганно і до його дій неможливо було прискіпатися.

От і сьогодні вдень у властивій йому манері Демерест почав перевірку завчасно — передзвонив командирові Енсо­нові Гаррісу додому.

— Сьогодні буде погана нічка, — без якихось прелюдій почав Демерест. — Моя команда мусить бути пунк­туальною, тому раджу достатньо часу відвести на шлях до аеропорту.

Енсона Гарріса, який за двадцять два незаплямованих роки в «Транс Америці» жодного разу не запізнився на рейс, настільки охопила лють, що він ледь не задихнувся. На щастя, не встиг Гарріс і слова вимовити, як командир Демерест уже повісив слухавку.

Досі нетямлячись від злості, але щоби бути впевненим, що Демересту не вдасться його на чомусь підловити, командир Гарріс прибув до аеропорту майже за три години до часу відправлення, замість звичної однієї. Командир Демерест, бадьорий після роботи в Комітеті авіакомпаній з питань сніго­боротьби, зустрів Гарріса у «Кав’ярні небесного командира». Демерест був одягнений у спортивний піджак та слакси; він мав запасну уніформу в шафці аеропорту та плану­вав переодягнутися пізніше. Командир Гарріс, ветеран, у якого вже пробивалася сивина та до якого багато молодих піло­тів зверталися «сер», був в уніформі «Транс Америки».

— Здоров, Енсоне. — Вернон Демерест упав у крісло біля барної стійки. — Бачу, ти дослухався до моєї поради.

Пальці командира Гарріса сильніше стиснули чашку кави, та все, що він промовив, це:

— Доброго вечора, Верне.

— Ми починаємо передпольотний інструктаж на двадцять хвилин раніше, ніж зазвичай, — сказав Демерест. — Хочу перевірити бортовий журнал та всі інструкції.

Дякувати Богові, подумав Гарріс, його дружина лише вчора пробіглася по інструкціях, додаючи останні поправки. Та йому варто перевірити поштову скриньку в офісі виробничо-диспетчерської служби. Цей мудак, мабуть, вчепиться до того, що Гарріс не вніс поправки, які випустили лише вчора. Щоб дати рукам — які вже чухалися — якусь роботу, командир Гарріс набив та запалив свою люльку.

Він усвідомлював, з яким осудом на нього дивиться Вернон Демерест.

— На тобі не статутна сорочка.

На мить командир Гарріс не міг повірити в те, що його колега говорить це серйозно. Тоді, коли зрозумів, що Демерест не жартує, його обличчя залилося темною сливовою барвою.

Статутні сорочки неймовірно дратували пілотів «Транс Америки», як і пілотів усіх інших авіакомпаній. Офіційні сорочки, які можна було купити через компанію, коштували по дев’ять доларів й часто були незручними та з матеріалу підозрілої якості. Проте всупереч правилам набагато кращу сорочку можна було купити самотужки, на кілька доларів дешевше й без помітної різниці. Більшість пілотів купували й носили неофіційні сорочки. Як і Вернон Демерест. Кілька разів Енсон Гарріс сам чув, як Демерест презирливо обмовляє сорочки компанії та наголошує на чудо­вій якості його власної.

Командир Демерест жестом замовив каву, тоді заспо­коїв Гарріса:

— Усе нормально. Я не вказуватиму в звіті те, що ти не носиш офіційної сорочки. Якщо тільки переодягнешся перед початком польоту.

Стій! Сказав собі Енсон Гарріс. Господи Ісусе, дай ­мені сили не зірватися, чого, мабуть, цей мерзенний сучий син тільки й чекає. Але чому? Чому?

Гаразд. Гаразд, вирішив він; нехай з приниженням, він переодягнеться в офіційну сорочку. Не подарує Демерестові такого задоволення, дріб’язкового пункту, до якого можна причепитися.

Сьогодні буде важко дістати сорочку компанії. Її, мабуть, доведеться позичити — обмінятися з якимсь іншим командиром чи другим пілотом. Коли він пояснить їм причини, ті, певно, не повірять. Він сам заледве в це вірив.

Та коли надійде час контрольного польоту самого Деме­ре­ста… наступного і всіх подальших від сьогодні… нехай начувається. В Енсона Гарріса були хороші друзі ­серед пілотів-перевіряльників. Нехай Демерест носить статутну сороч­ку; нехай дотримується статуту у всіх нікчемних пунктах… бо інакше. Тоді Гарріс похмуро задумався: цей пронозливий козел усе запам’ятає; він зробить усе, щоб запам’ятав.

— Агов, Енсоне! — Демерест, здається, був утішеним. — Ти відкусив кінчик своєї люльки.

Так і сталося.

Згадуючи це, Вернон Демерест розсміявся. Так, сьогодні справді буде нелегкий рейс — для Гарріса.

Коли ліфт зупинися на третьому поверсі, Вернон ви­йшов у встелений килимом коридор та, як завжди, по­вернув ліворуч, у бік квартири, яку Ґвен Мейген ділила зі стюардесою «Юнайтед Ейр Лайнз». Та інша дівчина, як Демересту було відомо зі слів Ґвен, була сьогодні на нічному рейсі. Дверним дзвінком він подав їхній звичний сигнал, свої ініціали азбукою Морзе… крапка-крапка-­крапка-тире тире-крапка-крапка… тоді увійшов досе­редини, користаючись тим же ключем, яким відмикав двері внизу.

Ґвен була в душі. Він чув плюскіт води. Коли підійшов до дверей її спальні, Ґвен гукнула:

— Верноне, це ти? — Навіть змагаючись із шумом душу, її голос — із філігранним британським акцентом, який йому так подобався, — звучав м’яко й захопливо. Він замислився: не дивно, що Ґвен так любили пасажири. Він бачив, як вони танули — особливо чоловіки, — коли її природний шарм націлювався на них.

Він відгукнувся: