Іван Карпенко-Карий - Сто тисяч. Хазяїн, Іван Карпенко-Карий
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Калинович. І я радію, що бачу вас в такім яснім настрою. Ну, а після цієї передмови розкажіть, яке ви найшли тут діло?
Соня. Знаєте, Іван Миколайович, я задихалась перед цим великим хазяйським колесом; воно так страшно гуде і так прудко крутиться, що мимо мене пролітали, мов у сні, самі тяжкі враження, і я навіть не могла розібратись ні в чім, а тілько серцем чула, що тут навкруги мене робиться неправда, зло; а поправить, зупинить зло — несила, бо нічого добре не розумію! Тепер попала на стежку. І от перше всього взяла собі задачу: слідкувать, щоб добре робочих харчували, а там, далі, я увійду і в саму суть!
Калинович. І суть задавить вас! Вона далеко страшніша, ніж те невидиме колесо, що так лякало вас! Скажу вам, що тепер єсть інтелігентні, чесні хазяїни, сильні духом, котрі борються з старою закваскою в хазяйстві, бажаючи постановити правдиві відносини між хазяїном і робітником, але не знаю, чи їм це удасться! Таких борців ще мало, правда, тілько не вам ряди їх поповнять!.. Бог з ним, з хазяйством: трудно там правду насадить, де споконвіку у корені лежить неправда! Краще ходім поруч зо мною на корисну працю в школі. Правда, що й там трудно теж, а все ж таки ми труднощі переборем — на те є биті шляхи — і будемо між молоддю насаждать ідеали кращого життя! Будущина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов’язки перед спільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!.. Простіть мене, Софіє Терентіївно, я забув, що ви вже не воспитаниця, і читаю сам лекції...
Соня. О, ви воскрешаєте у моїй пам’яті дні першого знакомства... Я прийняла всі ваші ідеали і жажду, і шукаю, де мені їх до життя прикласти... А от і шлях ви показали, і поведете сліпу...
Калинович. А поки ми підемо своїм шляхом, добре і те, що ви задумали робити. Тілько я не думаю, щоб вам це удалось. Тато не привик до тих ідеалів, які ви будете йому у вічі тикать; у вас щохвилини буде непорозуміння, сварка... Ну що робить? Це переходний ступінь; ви ж, певно, казали татові й мамі про наше власне діло? Що вони?
Соня. Мама зна і рада, а татові ще не казала. На татові іменини ви приїдете і самі побалакаєте. Та ще захопіть Золотницького, тато буде рад. Петро Петрович має на тата вплив... А тілько ви не бійтесь нічого: я вас не зрадю — от моя рука!
Калинович (цілує руку). Рука сильна, і опертись на неї можна. А як тато не згодиться?
Соня. Тоді я приїду в город і ми повінчаємось — та й годі!
Калинович. Браво, рішеніє радикальне!
Соня. Ходім же поки що у хату. Я вам заграю, а ви заспіваєте, а тато любе спів.
Калинович. Ходім.
Ідуть.
Я буду так співать, щоб ти... щоб ви...
Соня. Ну-ну, вже не поправляйся, говори «ти», для мене це приятно.
Калинович. Щоб ти у кожній ноті чула моє до тебе щире кохання!..
Соня. Отак саме і я буду акомпаніровать. А старі наші будуть таять! Музика до всякого серця і до всякої душі однаково говорить своїм улесливим, чарівним язиком!
Пішли.
Ява XI
Ліхтаренко і Феноген (за сценою).
Феноген. Ой-ой-ой!
Ліхтаренко. Ой-ой-ой!
Вийшли.
Феноген. Я вас не боюся!
Ліхтаренко. І я вас не злякаюсь!
Феноген. Побачимо!
Ліхтаренко. Побачимо!
Феноген. Що ви мені можете зробить?
Ліхтаренко. А ви мені що? Я не Зеленський.
Феноген. Я? Ха! Я дещо знаю. Скажу — і полетиш!
Ліхтаренко. І я дещо знаю. Скажу — і зостанусь, а Феногенові — в потилицю!
Феноген. Ти про мене нічого не знаєш худого.
Ліхтаренко. І ти про мене нічого не знаєш.
Феноген. А за буряки!
Ліхтаренко. А за валахи!
Феноген. Що — за валахи? Що? Ну, скажи!
Ліхтаренко. Перше скажи за буряки, а я починать не хочу.
Феноген. А хто при здачі буряків взяв з завода п’ятсот карбованців?
Ліхтаренко. Я взяв. Та не докажеш, не в ті взувся! А ти взяв за валахи з купця по гривенику від валаха — двісті рублів, і я докажу, бо маю лист від Крачковського!
Феноген. Я не брав — він сам дав.
Ліхтаренко. Еге! Не вмер Данило, то болячка вдавила! Слухайте, Феноген Петрович! Ви не сваріться зо мною, бо наскочила коса на камінь. Я не з тих, що бояться! Ні! Так і знайте. Беріть — я вам не заважаю, не заважайте й мені! Я не візьму по-дурному, а перше зроблю хазяїнові користь, а потім і себе не забуду... Краще зробимо між собою договор: брать, де дають і де можна, а на менших звертать! От ви хотіли вигнать Клима — так і треба, щоб замазать очі за валахи, бо й він дещо знає, — тілько вам це не удалося; хотіли нашкодить за пшеницю мені, та нашкодили Зозулі... Бо ви чули дзвін, та не знаєте, відкіль він, — постаріли, нюхало зіпсувалося! За пшеницю я взяв теж п’ятсот рублів, по півкопійки з пуда — ану, докажіть... То-то! А якби ви були в компанії зо мною, то я взяв би по копійці і вам дав би триста карбованців, а хазяїн взяв би не сорок тисяч чистоганом, а тридцять вісім... Чого ж йому ще? Дай Боже повік! Що, хіба неправда?
Феноген. Правда!.. Дивлюсь я на тебе і думаю: де ти такий узявся? От вік прожив коло таких діл, де кожний день одним — великі бариші, другим — гроші, а третім, як кажуть, шиші, а такого ідола, як ти, не бачив! Ми хоч крились і криємось, а ти говориш про те, що взяв чи вкрав, немов кому добро зробив!!!
Ліхтаренко. А як же б ти думав?! Що то за слово — украсти? Украсти можна тілько коняку, вола і все те, що є живого і що готове вже лежить на своєму місці. Я нічого такого не беру, не краду — Боже сохрани! Я так роблю: щоб все те, що є в хазяїна, було ціле і щоб мені була користь! Це комерчеський гендель! От я одберу від мужиків оброчну казенну землю, візьму наділи в оренду, і мужики, оставшись без землі, будуть робить на нашого хазяїна як кріпаки! Та щоб від такого комерчеського генделя не мать користі? Тоді б я лічив себе посліднім дурнем! Хазяїн хоче заробить, і я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сто тисяч. Хазяїн, Іван Карпенко-Карий», після закриття браузера.
