Марина Гриміч - Ти чуєш, Марго?..

«Що їм сказати? — гарячково мірку­вала Марго. — Те, що я не задоволена ними? Чи те, що я відрікаюся від пре­столу на честь Андибера? Ні, тільки не це! Що ж тоді? Як же виправдати поми­лування Ахмета так, щоб це не зашко­дило принципам і законам жіночого царства?»

— Ахмете, я дарую тобі життя лише за нові поповнення до наших гаремів. Причому термінових, якісних і безплат­них. Твій чукча виявився зовсім недолу­гим. Мої дівчата лишилися незадоволе­ними. Чи так я кажу?

«Дівчата» завищали.

— Забирай його назад! — скоманду­вала Марго.

— Єс оф кос, моя королево, — вимо­вив Ахмет слова, які примусили її здриг­нутися. Зате жіноцтво в залі заревло від задоволення.

— Але це не все. Розберися зі своїм гаремом. Чоловіки в моєму царстві ма­ють лише одну дружину. Ясно?

Ахметів гарем затрясся в риданнях.

— Не плачте, ми вам знайдемо кож­ній по достойному чоловікові.

Однак ті захитали головами і кину­лися обнімати і цілувати Ахмета.

— Фе, яка гидота, — скривилася Марго. — Ну що ж, Ахмете. Живи! Той низько вклонився королеві і по­задкував.

Жіноцтво в залі мовчало і чекало якоїсь команди. «Що ж я тепер повинна сказати?» Її поїдали поглядами. Нетерп­ляче тупцювали на місці. Затамували подих.

— Оргія! — вирвалося з вуст Марго.

Так, саме на ці слова очікувала пу­бліка. Заграла музика. Жінки радісно заплескали в долоні. Заходилися на­ливати собі вино. Чоловіки виконува­ли танець живота. Сп’янілі жінки вели безкінечні бесіди на політичні теми. А тверезі чоловіки розважали їх. Дуже кумедне видовище. Марго просто отри­мувала кайф. Поруч відпочивав Анди­бер з їхнім дитям на руках. «Слава Богу, хоч він не видає із себе гейшу! — поду­мала Марго. — Я б цього не пережила! Очевидно, він біля мене на правах улю­бленого чоловіка. Ха-ха-ха!»

Зненацька до зали вбігла молода ат­летка і завищала:

— Турки в місті!

Почалася паніка.

— Ховаймося у підземелля монасти­ря! — скомандувала матінка Ісидора.

Марго швидко, проте з почуттям власної гідності, рушила за нею. Дов­го просувалися прохолодними темними лабіринтами. «Десь я вже це бачила», — зауважила подумки Марго. Назустріч вискочила п’яна істота й упала на землю.

— Хто це? — спитала Марго.

— Та це Стефко Нечемний! — сказа­ла матінка Ісидора, переступаючи через нього. — Ну його к бісу!

— Ух, шайтан! — почулося іззаду. Марго обернулася:

— А ти що тут робиш, Ахмете? Чого ув’язався? Ану геть до своїх! Але той навіть оком не змигнув, а сопів під носа, доганяючи Андибера. Нарешті вдалині зблиснуло світло.

— Ми врятовані! — вигукнула матін­ка Ісидора.

Усі опинилися біля дверей, замкне­них іззовні. Всі разом з криками щосили загупали в них.

Через якийсь час двері відчинилися. На порозі стояла Віка і, жуючи жуйку, отетеріло дивилася на потьмарення, зда­валося б, поважних і заслужених людей.

— Як ви тут опинилися? — спитала вона.

— Ми б і самі раді про це дізнати­ся, — зло процідив шеф, обтрушуючись.

Мудрим дорослим було соромно пе­ред нерозумним важким підлітком. Усі, не дивлячись одне на одного, рушили до хати і заходилися збиратися в дорогу.

2

У райцентрі відбувся телефонний зв’язок зі столицею. Виявляється, вже тиждень знавіснілий американський бос намагається добитися до них і пові­домити, що замість запланованого ними Придніпров’я вони мають вирушити до запланованої ним Галичини, звідкіля родом його бабуся. Дізнавшись про це, шеф навіть не скривився. Покірно по­вернулися до Києва на тижневий пере­починок.

Удома Марго застала знайому карти­ну. Чоловік із нею не розмовляє і збира­ється на курорт. Свекруха нервується і рветься додому сапати картоплю. Малий хворий. Усі роздратовані й пересварені.

Після тривалих переговорів Марго через «перекладачів» — старших синів Максима і Сергія — чоловік погодив­ся узяти їх із собою на море. Свекруха від’їздила додому. Андрійко з темпера­турою кинутий на Марго.

Отак завжди. З хворими дітьми Мар­го лишалася сама. Її охоплювала пані­ка: а раптом дитя помре. Проте не було на кого перекласти частину клопотів і не було кому поплакатися. Не було кому просто взяти на руки хвору дитину і дати Марго годинку спокійно поспати. Їй стало зовсім прикро і самотньо.

Квартира спорожніла. Лише гув хо­лодильник і цокав годинник. Андрійко горів у жару. Плакав: боліло вушко. Очі зліпив кон’юнктивіт. Марго носила його на руках. Наближався вечір, і ставало просто нестерпно від безсилля і розпачу. Температура не спадала. Може, викли­кати швидку? А як заберуть до лікарні? Марго добре знала, що в лікарню, та ще й по швидкій, та ще й з дитиною краще не потрапляти. А раптом щось станеться з дитям? Боже, покарай усіх чоловіків, які, поки дитина хворіє, влаштовують свої — звичайно, дуже важливі — спра­ви! А потім дивуються: за що їх знева­жають, ненавидять і кидають жінки? Малий плаче, не стихає. Матінко Божа, Царице небесна, поможи мені грішній!

Різко задзвонив телефон. Марго схо­пила слухавку, як рятівне коло.

— Марго, в тебе щось сталося? — по­чувся голос Андибера.

— Малий захворів!

— Я зараз буду! — рішучо сказав він і обірвав розмову, навіть не спитавши, чи одна вона вдома.

Андрійко на руках в Андибера вида­вався зовсім маленьким. Він притулився до його грудей і заснув. Марго дивилася на них і думала: напевне в тому, що ко­лись не надавали значення факту — хто біологічний батько дитини, — полягає велика мудрість. Жінці абсолютно бай­дуже, хто вкинув у неї насінину. Зате їй принципово важливо, щоб чоловік саме так тримав на руках її дитину. Адже шлях до серця жінки лежить через її ди­тину... Розмірковуючи, Марго не зчула­ся, як заснула. Спокійно і міцно.

Підхопилася з ліжка аж уранці. Де дитина? Із сусідньої кімнати долинав сміх Андрійка, з кухні — запах кави, з подушки — запах Андибера.

Марго прислухалася, принюхувалася і думала, як їй поводитися в цій ситуа­ції. Згадавши слова баби Оляни «Дові­рся своєму серцю», вона заспокоїлася.

* * *

Рівно за тиждень соціологічна група, названа серед колег «Розкажи мені, лю­биш ти чи ні?», вирушила на Галичину. Їхали без Віки (Лесьчиної доньки), без Льолі (шефової дружини) і без Стьо­пи (Свєтчиного кота), зате з Андрійком (найменшим сином Марго). І на Гали­чині головним експертом лишався