Ніл Гейман - Кораліна

Кораліна почала спускатися в ту діру, тривожно позираючи на ляду. Бо ж той пристрій був такий важкеленний, що юна дослідниця не сумнівалася: якщо ляда гупне назад, на своє місце, то вона, Кораліна, залишиться в тій пастці навіки. Виставила руку, почіпала ляду, але та вагота лишилася на місці. Тоді Кораліна обернулася до напівтемряви підвалу й почала спускатися східцями. На стіні над останньою сходинкою виднів ще один вимикач — металевий, заіржавілий. Дівчинка понатискала, аж поки клацнуло — засвітилася гола лампочка без плафона, яка звисала з низької стелі на шнурі. Але й того світла було замало, аби Кораліна змогла роздивитися, що там було намальовано, на тих облуплених підвальних стінах. Груба базгранина. Можна було розрізнити якісь очі, а ще якісь ніби грона. А нижче — ще щось невиразне: зображення людей? Кораліна не могла б сказати напевне...

В одному кутку приміщення лежала купа мотлоху: картонні коробки, повні запліснявілих паперів, а поруч — жужмом покидані перетлілі гардини.

Коралінині капці з хрускотом ступали по цементній підлозі. Неприємний дух став різкіший. Дівчинка була вже ладна крутнутися й піти геть звідсіля, як уздріла чиюсь ногу, що стирчала з-під купи гардин.

Кораліна зробила глибокий вдих (голова вже паморочилася їй від запахів кислого вина та цвілого хліба) й відкинула сиру ряднину. Очам її відкрилося щось більш-менш схоже на людину.

При тому тьмяному освітленні вона мусила кілька секунд роздивлятися, що воно таке: тіло було бліде, опухле, мов лялечка гігантської комахи, з тонкими, наче патики, руками-ногами. Геть розпливлися риси обличчя, яке стало одутле й брезкле, мов тісто, що піднялося на дріжджах.

А ще те «воно» мало два великі чорні ґудзі там, де мусили бути очі.

Від жаху та відрази Кораліна охнула, і те створіння, мовби почувши її і прокинувшись, почало підводитися, щоб сісти. Дівчинка завмерла, приголомшена. Те «воно» покрутило головою, аж поки його очі-ґудзі втупилися просто в неї. На безротому обличчі відкрився рот, із пасмами якоїсь блідої речовини на губах, і голос, що навіть віддалено більше не нагадував голос Кораліниного батька, прошепотів:

— Кораліна!

— Дякую, — мовила Кораліна, — що ти принаймні не наскочив на мене!

Руки-патики істоти піднялися до обличчя й повіддирали бліду глину, щоб проступив ніс. «Воно» не сказало нічого.

— Я шукаю моїх батьків, — сказала Кораліна. — А ще — викрадену душу дитини. Чи вони тут, у підвалі?

— У цьому підвалі немає нічого, — промимрило бліде створіння. — Нічогісінько — крім пилюки, сирості й забуття.

Створіння було бліде, величезне й опухле. «Потворне, — подумала Кораліна, — але ж і нещасне!» Вона піднесла камінчика з отвором до ока й подивилася в ту дірочку. Нічогісінько. Бліде створіння не збрехало.

— Бідолаха! — сказала вона. — Я певна: вона закинула тебе сюди, щоб покарати за те, що ти забагато мені вибовкав.

Створіння повагалося, а тоді кивнуло головою. Кораліна зчудувалась, як вона взагалі могла уявити, що це схоже на личинку створіння нагадує її тата!

— Мені так жаль! — мовила вона.

— Вона дуже гнівається, — заговорило створіння, що недавно грало роль «іншого тата». — Страх як гнівається! Ти вивела її з рівноваги. А коли вивести її з рівноваги, вона накидається на всіх інших. Така її натура.

Кораліна поплескала ту лису голову. Вона була мов невипечений хліб, мов тепле тісто.

— Бідолаха! — повторила дівчинка. — Ти — просто річ, яку вона зробила та й викинула геть.

Створіння енергійно закивало головою, і від того кивання ліве ґудзеподібне око відпало й покотилося, поцокуючи, по бетонній підлозі. Створіння безтямно почало зиркати навсібіч своїм єдиним уцілілим ґудзем, от ніби загубило Кораліну. Зрештою воно знов набачило її і, немов роблячи велике зусилля, ще раз розтулило рота й заговорило хрипким, тривожним голосом:

— Тікай, дитино! Геть із цього закутня! Вона хоче, щоб я скривдив тебе, щоб замкнув тут навіки, аби ти так і не довела своєї гри до кінця, а вона, отже, щоб виграла. Вона так сильно підштовхує, просто штурхає мене, щоб я накинувся на тебе. Я не можу опиратися їй...

— Ти можеш! — запевнила його Кораліна. — Будь мужній!

Вона роззирнулася надовкола. Створіння, що ще вчора було її «іншим татом», опинилося між нею та східцями — виходом із цього льоху. Дівчинка почала бокаса просуватися попід стіною в напрямі східців. Тоді створіння скрутилося геть безхребетно, аж поки знову назорило Кораліну тим єдиним своїм око-ґудзиком. А ще воно стало немов рости, зробилося жвавіше!

— Гай-гай! — промимрило воно. — Я більше не можу.

І воно, широко роззяпивши ротяку, метнулося по підлозі до Кораліни.

Як на це відреагувати? Дівчинка мала на це лиш один удар серця. Її вибір зводився до однієї з двох дій. Або закричати й спробувати утекти, метаючись попід стінами ледь освітленого підвалу, коли за тобою женеться величезне безформне потворисько, аж поки зрештою тебе й спіймає. Або утнути щось інше...

То вона й утнула щось інше.

Коли створіння опинилося перед нею, Кораліна викинула вперед праву руку й, вхопивши те єдине ґудзеоко, що ще в нього лишалося, рвонула його, скільки мала силоньки.

Збігла мить — і нічого не сталося! А тоді той ґудзь таки одірвався й вилетів їй з руки, тенькнувши об цегляне мурування, а потім уже впав на підлогу.

Створіння на мить заклякло. А тоді задерло свою осліплу голову, жахливо роззяпило пащеку і в розпачі й гніві заревло. Потім одним ривком метнулося до того місця, де досі стояла Кораліна.

Тільки ж Кораліна більше там уже не стояла. Як тільки могла тихо, нищечком, навшпиньки ступаючи, вона долала східець за східцем, аби вирятуватися з того імлавого підвалу з усією його грубою базграниною на стінах. Однак вона неспроможна була відірвати погляд від підлоги, по якій поповзом металося, люто звиваючись, те бліде потворисько, силкуючись її вполювати. А тоді враз, немовби діставши відповідний наказ, почвара перестала метатися і завмерла на місці, схиливши осліплу голову набік.

«Воно хоче почути мої рухи! — подумала Кораліна. — Треба ступати ще тихіше...» Вона ступила ще крок, і тут послизнулася на сходинці — й потворище її почуло!

Воно повернуло голову в її напрямі. Якусь мить та голова гойдалася туди-сюди, от ніби збирала докупи розгублену свою тяму. А тоді стрімливо, мов яка гадина, ковзнуло по підлозі до східців і швидко-швидко мов потекло нагору,