Марго Вольська - Як завоювати сніжну відьму. Академія Торенвес, Марго Вольська

– Вперше чую, аби жертви раділи тому, що над ними проводять ритуали.

– О, ти надто невинна, аби розуміти, про які ритуали мова.  Але, можливо, колись я тебе проведу і до своєї червоної кімнати, – підморгнув мені Флейм.

Я зашарілась, зрозумівши, на що він натякає.

– Щось мені не віриться, – довелось докласти чимало зусиль, аби взяти себе в руки, – що така кімната справді існує.

– Вона існує, – запевнив мене Есмонд з абсолютно серйозним виразом обличчя, а потім не менш серйозно додав: – Просто це не обов’язково має бути в моєму домі, чи не так?

Я з помітним полегшенням розсміялась. Від думки про те, що таємничі небезпечні кімнати розташовані деінде, мені чомусь стало простіше. Взагалі, було б дуже добре, якби вся погана репутація Есмонда Флейма і вся страшнючість його особи існувала винятково в голові мого тата, який встиг уже щось собі там напридумувати. А ще було б чудово, аби не існувало ніяких пророцтв стосовно демонів та сніжних відьом. От почулось мені, просто почулось!

Та, на жаль, я достатньо сильно не довіряла своїм вухам, аби зараз мати певні причини для переживання.

Важке зітхання, що зірвалось з моїх вуст, явно напружило Есмонда. Він обережно торкнувся мого ліктя та промовив:

– У мене нема жодної червоної кімнати в будинку, я просто пожартував. На першому поверсі вітальня, хол, їдальня і кухня, на другому – спальня і кабінети.

– А в підвалах що? – уточнила я. – Там теж можна розташувати що завгодно, хоч червоне, хоч сіре, хоч фіолетове!

– Там лабораторія. Завтра я тобі її покажу.

– Чому не сьогодні?

Есмонд усміхнувся.

– Бо мені треба там прибрати. Розумієш, вчора зранку я проводив один експеримент, в якому участь брав кіт…

В моїй голові миттєво спалахнув образ нещасного патраного кота, і я вже була готова злякатись, як раптом Есмонд продовжив:

– О, а ось і він.

З другого поверху, повільно переступаючи з однієї сходинки на іншу, до нас спускався кіт. Великий, чорний та дуже пухнастий, він помахував своїм довжелезним хвостом і виглядав… Трошки демонічно. Проте, як на мене, це був абсолютно живий кіт.

– Він не виглядає мертвим, – обережно промовила я.

– А чому він має виглядати мертвим? – здивувався Есмонд. – А! Експеримент! Та ні, я хотів взяти кілька шерстинок з його хвоста. Але цей паразит мов знавіснів, проскакав по моїй лабораторії та перевернув купу всього. Там треба прибрати і переконатись, що нема нічого отруйного.

– Он воно що, – полегшено промовила я. – А його можна буде погладити?

– Кота? Якщо сам підійде, то можна, – дозволив демон. – А після першого знайомства можна навіть ловити та обіймати.

– Мау! – обурено нявкнув кіт.

– Це він погоджується, – повідомив мені Есмонд. – Ходімо, покажу кімнату.

Ми піднялись на другий поверх, пройшли коридором, минули двері до кабінету та маленької бібліотеки і нарешті зупинились. Коридор ще продовжувався, та Флейм не повів мене далі, а замість цього у мене на очах відчинив кімнату та повідомив:

– Ти житимеш тут.

Я роззирнулась. Кімната виглядала досить пристойно. Ліжко, дещо більше за те, що було в мене вдома, розташований біля вікна стіл, шафи… Аж дві! Одна призначалась для одягу, інша, здається, для книг або чогось подібного, що можна поставити на полиці. Від всього цього зовсім не віяло небезпекою.

Було просторо та світло, вікна виходили на академічну вулицю, і я зрозуміла, що до академії Торенвес звідси йти не так вже й довго, навіть у незручній сукні. Я покрутилась довкола своєї осі, намагаючись зрозуміти, що ж саме я перед собою бачу та чи не впускаю які-небудь деталі… І завмерла. Двері. Здається, двері були в іншому місці.

Я повернула голову. Так, Есмонд Флейм продовжував стояти в дверному отворі. А в іншому дверному отворі жодного демона не було. Демона не було, а прохід кудись – був!

– І куди вони ведуть? – уточнила я. – У ванну кімнату?

– Ні, – похитав головою Есмонд. – Для того, щоб потрапити у ванну кімнату, доведеться вийти у коридор. А ці двері ведуть у мою спальню.

Я здригнулась.

– Що?!

– У тебе можуть бути зриви, і мені потрібна можливість зайти до тебе будь-якої миті, – пояснив мені Есмонд. – Обіцяю, що стукатиму перед цим.

– Я сподіваюсь, – охриплим голосом проговорила я, – ці двері зачиняються на ключ?

Судячи з усмішки, що розквітла на обличчі демона, сподіваюсь я дарма.

 

*ймовірно, Есмонд має на увазі страву, дуже подібну до українського борщу (тільки країна походження називається в них якось інакше, бо ми ж говоримо про фентезійний світ).

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно