Борис Джонсон - Омріяний Рим

про божественне походження Августа, частково це було від щирого серця, а почасти — суто як façon de parler[57]. Вони ж бо знали його особисто й не зовсім вірили в те, що він дійсно бог, принаймні в тому сенсі, у якому богом був Юпітер. Однак із часом і відстанню від Рима культ імператора стали сприймати дедалі серйозніше й щиріше.

Від Іспанії до Галлії, від Германії до Африки, від Азії до Греції — скрізь були освічені люди, готові визнати, що Август — це divi filius, син божий.

То як це все пов’язане з християнством? Почнімо з того, що Ісус був не просто сином божим, він був єдиним Сином Божим.

У цьому й полягала вся проблема.

Простіше кажучи, Ісус та Август — два «сини божі», що жили в той самий час, мали на меті встановити чи бодай сформулювати принципи двох кардинально протилежних систем цінностей. Обидві системи співіснували впродовж сотень років, допоки одна з них, зрештою, не витіснила іншу.

Хоча перемогу врешті-решт здобуло християнство, імперська система Риму проіснувала аж так довго завдяки лише самому баченню Августа. Та що є значно дивнішим, перемогу християнства забезпечило не що інше, як успіх цієї імперської системи.

Що пильніше ми приглянемося до постаті Августа та його діянь, то більш дивовижними здаватимуться його здобутки. Цей блідий, худорлявий, схожий на жабу молодик залишив свій відбиток на всьому римському світі. Що відбувалося за тим опуклим чолом, обрамленим білявими кучерями, майстерно зачесаними в чубчик?

Він був низенький на зріст, і це частково може пояснювати його велетенські амбіції. У юності, либонь, він мав здорові сексуальні апетити: під час застіль владно виводив дружин інших чоловіків надвір, звідки ті поверталися рум’яні, захекані та з розкуйовдженим волоссям. Утім, ласолюбом він зовсім не був, принаймні за стандартами Антонія. А от уже його пізніші роки позначені сльозливою пуританською законотворчістю.

Він хотів, щоб про його правління складали вірші, і мав геній розгледіти потенціал пропаганди від оточення Мецената. Однак littérateur[58] його годі назвати. До нас дійшов написаний ним звіт про свої діяння — res gestae divi Augusti. Проте цьому твору бракує літературної елегантності його названого батька Юлія Цезаря, чий самозвеличувальний звіт про Галльську війну є зразком напрочуд витонченої латини.

Август фантастично розбагатів і повсякчас розширював свої земельні володіння на Палатинському пагорбі — місці палаців понад Форумом. Одначе за пізнішими стандартами його життя було доволі скромне: він сорок років мешкав у тій самій цегляній хатині.

Захопивши верховну владу, Август старанно розробив собі образ primus inter pares[59]. Йому подобалося постійно вдавати, наче він не бажає влади. Звісно, коли всі попросили його: «О, Цезарю, зглянься й владарюй над нами», — він ґречно зголосився.

Либонь, Август ліпше, ніж будь-хто в римській історії, розумів, як здобути й утримати владу. Він чітко розумів глибоку, мало не овечу потребу людини бути керованою кимось — цю якість лідера Гітлер називав Führerprinzip[60] — і володів психологічними прийомами, необхідними для створення всеохопного відчуття єдності мас і правителя.

Правління Августа навчило нас однієї моторошної речі про суспільство й про те, що люди готові прийняти від свого правителя. Ось він стоїть біля джерел римської імперської системи, яка виступила прикладом для усіх подальших імперій, і що ж він нам показує? Що можна встановити не такий вільний, демократичний та значно жорстокіший режим, аніж усі попередні, і таки здобути славу творця Золотого віку.

Як і всі римські політики, він хвацько відновив «республіку» — стару й заплутану систему управління, — а також установив обмеження на владу магістратів, яким доречно було б приписати основний успіх Риму. Насправді ж він випатрав усю систему, лишивши від неї саму оболонку, тож голоси людей не мали жодної ваги.

Так, вибори проводили й надалі, але щоб вас обрали в Римі, ви повинні були мати загальне визнання. Найкоротшим шляхом до людських сердець стали щедрість і вихваляння. Приміром, можна збудувати нові лазні чи провести якісь кровожерні ігрища. Тишком-нишком Август придушив амбіції інших великих діячів і заблокував їм колишні шляхи до кар’єрного просування.

29 року до н. е. один із Марків Ліциніїв Крассів оголосив про своє право на святкування перемоги Риму завдяки діям у Фракії: цей проконсул Македонії власноручно знищив ворожого ватажка! Оце так-так. Згідно з римськими правилами, він мав право забрати обладунки вбитого й принести їх у ритуальну жертву в одному з римських храмів. Це класичний взірець римських хвастощів, отож, без сумніву, такі події привертали пильну увагу народу. Освячення щитів, портупей і наголінників називалося spolia optima, а найцікавішим у цій традиції було те, що її не практикували ось уже кілька сотень років.

Започаткував цю практику ще Ромул, убивши близько 750 року до н. е. на дуелі царя Акрона із Ценіни. Відтоді повторити це вдалося тільки двом людям: Корнелію Коссу, який 437 року до н. е. вбив Ларса Толумнія з Веї, та Маркові Клавдію Марцеллу, який 222 року до н. е. здолав кельтського ватажка Вірдомара.

Не важко уявити собі, як стурбував Августа успіх Красса. Звісно, сам він переміг при Акції та помпезно відсвяткував свій тріумф над Антонієм і Клеопатрою. Проте глибоко всередині його дещо бентежила власна військова репутація, а той Красс узагалі міг стати на заваді чи, далебі, применшити його власну славу.

Август усвідомлював, що невдовзі розпочнуться паради й святкування. За генералом побіжать хтиві римлянки, щоб він «подарував» їм славних дітей. Він враховував надалі, що найбільшим клопотом зі святкуванням spolia optima стане не те, що Крассова перемога дасть славу дому Крассів, а те, що вона принесе славу Риму. А невід’ємною частиною правління Августа було те, що, де тільки можливо, зі славою Риму мусить ототожнюватися тільки він і ніхто крім нього.

Йому спала на думку блискуча ідея. Політик меншого масштабу просто б здихався Красса, поплатившись неминучим падінням рейтингів. Та Август був кмітливіший. Він прекрасно розумів свій народ, його одержимість традиціями, жагу виправдовувати минуле й бажання доводити, що те, що відбувається, є слушним, адже так чинили завжди.

Саме тому-то він і жив біля тієї самої старої хатинки, у якій, за його ж словами, колись мешкав сам Ромул, а коли був затятим антикваром, відкопав старезний лляний корсет — чи може жилет, — на якому красувався напис, що Косс — той, хто 437 року до н. е. першим дістав право провести spolia optima, — на той час був консулом.

— Ага! — радісно вигукнув Август.

Це дуже важлива деталь: вона доводить, що святкувати