Ієн Макьюен - Спокута

до реальності, перегляду минулого, коли все здається трохи гіршим. Виниклі в уяві деталі, колись такі пишні, правдоподібні, під тягарем реальних фактів перетворюються на дурниці. Це повернення було важким. «Прокинься»,— іноді шепотіла сестра, будячи її від кошмару. Брайоні втрачала свою божественну силу творити, але досить було одного моменту повернення, щоб втрата стала явною: почасти мрію підживлює ілюзія, що людина беззахисною перед її логікою: міжнародна конкуренція змушує змагатися на найвищому рівні серед найкращих, щоб досягти визнання в цьому виді спорту — в збиванні й чухранні кропиви,— і рухатися далі, догоджаючи галасливій юрбі, стати найкращою і — що важливіше — унікальною. Але, звісно, це все в її уяві, це вигадане нею і про неї, а тепер вона знов опинилася в цьому світі, а не в уявному, створеному нею, і на тлі присмеркового небокраю почувалася змалілою. Вона втомилася бути просто неба, але й іти додому ще не була готова. Невже це справді все, це і є життя — або хата, або природа? Хіба людям нема більше куди йти? Брайоні відвернулася від храму на острові й почимчикувала до мосту ідеальним газоном, скошеним кроликами. Перед нею, осяяні смерковим сонцем, висіли хмаринки машкари, і кожна по-особливому погойдувалася, наче закріплена невидимою еластичною ниткою — таємничі залицяння, комашине багатство, яке має свій незбагненний сенс. Одержима духом бунтарства й опору, Брайоні видерлася крутим трав'янистим схилом до мосту і, ставши на дорозі, вирішила, що так і стоятиме тут на шляху, доки з нею не станеться щось значуще. Це було викликом, який вона зробила сенсом свого життя: вона ні на що не реагувала, навіть на материн заклик до вечері. Вона просто чекатиме на містку, спокійно і вперто, чекатиме на події — реальні, а не створені її уявою, які й дадуть відповідь на виклик і розвіють її нікчемність.

Вісім

Вечоріло; високі хмари на заході неба утворили тонкий жовтий шар, який за годину потовщав, а потім усе згущувався, доки ясна помаранчева заграва не зависла над гігантськими гребенями паркових дерев; листя стало горіхово-брунатним, гілки миготіли між листя олійно-чорним кольором, а висушена трава ввібрала барви неба. Лише фовіст[18] міг змалювати такі неймовірні кольори — так, можливо, тільки художник такого напряму міг уявити собі пейзаж, особливо коли небо і земля стали червонястими, а товсті стовбури древніх дубів набули такої глибокої чорноти, що почали мінитися синявою. Хоча сонце згасало, сідаючи за обрій, температура, здавалося, підвищилася, бо вітер, який слабко повівав протягом дня, тепер ущух, і зараз повітря стало нерухомим і важким.

Краєвид, або крихітну його частину, Роббі Тернеру було б видно крізь мансардне віконце, якби він спробував підвестися з ванни, зігнути ноги й покрутити шиєю. Увесь день його маленька спальня, ванна кімната і «кабінет» (комірчина, де він робив дослідження), пеклися на сонці під південним схилом даху бунгало. Понад годину, повернувшися з роботи, він лежав у літеплій ванні, доки не здавалося, що його кров і думки зігріли воду. Над ним у рамці вікна прямокутник неба повільно змінював барви обмеженого спектру — від жовтого до жовтогарячого; так само повільно просіювалися незнайомі відчуття, повертаючись знов і знов, щоб навіяти певні спогади. Роббі нічого не приїдалося. Як і раніше, на дюйм під водою, м'язи живота мимоволі стиснулися, і він пригадав ще одну деталь. Краплі води на її плечі. Мокрому. Вишита квітка, проста стокротка, між чашечками ліфчика. Перса, широко розставлені й невеличкі. На спині — родимка, напівзатулена бретелькою. Коли вона вилізла з фонтана, на тканині проявився темний трикутник, який мала приховувати спідня білизна. Мокрий. Він бачив це, він змусив себе побачити це знову. Її стегна, на яких напиналася тканина, чиста шкіра, глибокий вигин талії, разюча білина її тіла. Коли вона потягнулася підняти спідницю й поставила ногу, між її чарівними пальцями на землі відкрився клаптик. Ще одна родимка у неї на стегні, завбільшки з фартинг, і щось пурпурового відтінку на литці — полунична пляма чи шрам. Але це не вади. Це оздоби.

Він знав її змалечку й ніколи не роздивлявся. Навчаючись у Кембриджі, вона якось зайшла до його кімнати в гуртожитку разом з дівчиною в окулярах, родом з Нової Зеландії, і ще кимсь зі своєї школи, коли в Роббі гостював його друг з Даунінґа. Вони там пробули годину, нервово обмінюючись жартами й передаючи по колу цигарку. Іноді вони перестрічалися на вулиці й усміхались одне до одного. Вона завжди почувалася ніяково: «Це син нашої прибиральниці»,— мабуть, шепотіла подругам, проходячи далі. Йому подобалося, щоб люди знали: його все це не обходить,— «А ось іде дочка маминого роботодавця»,— якось сказав він другові. У нього була своя політика, яка його боронила, і науково обґрунтовані класові теорії, і його власне рішення — вимушена самовпевненість. Я такий, який є. Вона була йому як сестра, майже невидимка. Це довгасте вузьке обличчя, маленькі вуста — якби він узагалі колись про неї думав, то міг би сказати, що вона скидається на маленьку конячку. Тепер він побачив, що це своєрідна краса — майстерно різьблене обличчя, особливо ці вигини біля вилиць, і химерно-дика лінія ніздрів, і повнявий, чуттєво-блискучий, рожевий пуп'янок уст. Її очі були темні й споглядально-заглиблені. Ставна, але рухи швидкі та нетерплячі — вазу можна було б і не розбити, якби дівчина не смикнулася й не випручалася так несподівано з його обіймів, їй набридло — це ясно як Божий день — у цьому нудному й обмеженому, рутинному повсякденні Таллісів, і незабаром її вже тут не буде.

Доведеться йому поговорити з нею найближчим часом. Нарешті він тремтячи встав з ванни, не сумніваючись, що на нього насувається багато змін. Не одягаючись, він попрямував через кабінет до спальні. Неприбрана постіль, безладдя, розкиданий одяг, рушник на підлозі, у помешканні — спека, як на екваторі,— якась ненормальна чуттєвість. Він розтягнувся на ліжку, зарившись обличчям у подушку, і застогнав. Солодка, ніжна подруга дитинства тепер ризикує стати недоступною для нього. Здерти з себе отак одяг — її кокетування, її спроби вдавати ексцентричність, її намагання бути сміливою видавалися перебільшеними, доморощеними. Тепер вона мучитиметься каяттям, але їй не дано збагнути, що вона зробила з ним. І все було б дуже добре, це можна було б владнати, якби вона так не злилася на нього через розбиту вазу, яка розпалася просто в руках. Але він кохав її й коли вона лютилася. Він повернувся набік, невидющо витріщаючись, і