Луїджі Піранделло - Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання

А потім вони прислужилися мені, стали — як би це сказати? — причиною моєї першої смерті.

6. Так, так, так…

Грає, здавалося, тільки вона, оця кулька зі слонової кості, що граційно біжить усередині рулетки проти годинникової стрілки:

«Так, так, так…»

Еге ж, грає вона сама, а не ті, що невідривно стежать за нею, потерпаючи від мук, на які прирікають їх її примхи. Це саме їй кладуть сюди на жовті квадрати грального столу, як жертовну данину, золото, золото й знову золото багато нервових рук, що тремтять од жагучого чекання й інстинктивно намацують у кишенях золото для наступної ставки. До неї звернені благальні очі, які ніби промовляють: «Де ж ти побажаєш зупинитися, граційна кулько з білокості, як тебе вмилостивити, наше жорстоке божество?»

Я опинився тут, у Монте-Карло, випадково.

Після чергової сварки з тещею та дружиною, після сцен, які були вже звичними, але тепер викликали в мене, прибитого подвійним горем, страшенну огиду, я відчув, що більш не стерплю такого мерзенного животіння. Убогий і нещасний, не бачачи ніякісінького просвітку в майбутньому, втративши єдину свою втіху і надію — кохану донечку — і не знаючи, як зцілити роз’ятрену душу, я зненацька зважився і пішки подався геть з нашого містечка, маючи в кишені п’ятсот лір, надісланих Берто.

Спочатку я намірився поїхати в Марсель (у сусідньому містечку, куди я прямував, була залізнична станція), а з Марселя міг би, купивши квиток у каюту третього класу, попливти пароплавом до Америки — пошукати там щастя-долі.

Чого мені, власне, боятися? Хіба ж може бути щось гірше від того, що я зазнав і перетерпів удома? Ясна річ, доведеться влізти в нове ярмо, але ж тяжчих пут, ніж оці, що їх я збирався скинути з ніг своїх, годі уявити. Крім того, я побачу інші краї, інших людей, інше життя і звільнюся нарешті від нестерпного тягаря, який давить і принижує мене.

Однак, під’їжджаючи до Ніцци, я відчув, що починаю втрачати мужність. Моє молодече завзяття давно вже пригасло: душу підточила нудьга, силу зломило горе. А найдужче гнітила мізерна сума грошей, з якими я збирався вирушити в далеку мандрівку назустріч незвіданій долі. Та ще й був зовсім не підготовлений розпочати нове життя.

Отож, зійшовши в Ніцці з поїзда і не вирішивши остаточно, повернуся додому чи ні, я блукав по місту і на авеню де ла Гар випадково наткнувся на велику крамницю, вивіска якої здоровенними позолоченими літерами повідомляла:

«DÉPÔT DE ROULETTES DE PRÉCISION»[7]

На вітрині були виставлені не тільки рулетки різних розмірів та інші ігрові штуковини, а й численні брошури з зображеними на палітурках рулетками.

Знедолені люди, що, як відомо, мають звичку скептично ставитись до нездійсненних мрій інших бідаків, ба навіть кепкують з їхніх забобонів, самі легко стають забобонними і дуже часто тішать себе марними сподіваннями, які, певна річ, ніколи не справджуються.

Пригадую, з якою гордовито-поблажливою усмішкою відійшов я від крамниці, прочитавши назву однієї з виставлених на вітрині брошур: «Méthode pour gagner à la roulette»[8]. Але, ступивши кілька кроків, повернувся назад і з тією ж гордовито-поблажливою усмішкою на вустах зайшов до крамниці й купив ту брошурку.

Я зовсім не знав, про що йдеться, в чому полягає гра і як влаштований гральний апарат. Почав читати, але второпав дуже мало.

«Мабуть, це тому, — подумав я, — що погано знаю французьку мову».

Ніхто ж мене цієї мови не навчав, я самотужки займався нею, почитуючи бібліотечні книжки. Про вимову навіть не йшлося: я не наважувався й слова сказати по-французькому, боячись нарватися на глузи. Але ж я зібрався мандрувати аж до Америки з мізерною сумою і зроду не бачивши ні англійської, ні іспанської книжки! То чому б мені, трохи знаючи французьку мову та ще й з путівником у руках (щойно купленою брошуркою), не податися в Монте-Карло, надто, що до цього міста палицею докинути?

«Ні теща, ні дружина нічогісінько ж не знають про п’ятсот лір, що лежать у моєму гаманці, — заспокоював я себе в поїзді, — отож поїду й витрачу їх, аби уникнути спокус. А на дорогу додому прибережу, скільки треба. А коли нічого не зостанеться…»

Я чув, що навколо казино росте багато дерев, та ще й міцних. Зрештою, я можу на одному з них повіситись, використавши свій пасок. Ніяких зайвих витрат, і вигляд матиму досить пристойний. Люди, певне, казатимуть:

— Либонь, програв бідолашний чоловік бозна-скільки!

Але як по правді, то я сподівався на краще.

Вхід до казино справив на мене непогане враження: вісім мармурових колон безперечно свідчили, що тут хотіли побудувати храм Фортуни. Дверей було троє: одні великі в центрі і двоє менших з обох боків. Спочатку я підійшов до дверей з написом «Tirez»[9], тобто «До себе», а потім до других, на яких був напис «Poussez»[10], що означав, очевидно, протилежне. Я штовхнув ці двері й зайшов.

Який панував усередині несмак! Люди залишають тут стільки грошей, то невже їм на радість не можна було влаштувати так, щоб їх дурили в красивому приміщенні, нехай і не в такому розкішному? В усіх великих містах є чудові різниці для худоби, але ж тупі тварини не вміють втішатися тією красою. Щоправда, більшість відвідувачів казино заклопотані іншими думками, і їм зовсім байдуже, зі смаком чи абияк оформлені п’ять гральних залів цього будинку. А ті, що сидять на канапах довкола грального столу, і поготів не помічають сумнівної розкоші, яка їх оточує.

На цих канапах сидять звичайно сердеги, чию тяму геть потьмарила пекельна пристрасть до гри. Вони сидять і сподіваються визначити вірогідність виграшу, морочать голови над тим, які комбінації їм спробувати, невідривно стежать за чергуванням номерів, вивчають архітектоніку гри, одне слово, на повному серйозі намагаються знайти закономірність у випадковостях, а це не легше, ніж вичавити воду з каменя. Проте всі вони певні, що їм не сьогодні-завтра пощастить.

А втім, нічому не слід дивуватися.

— Ах, дванадцять! Дванадцять! — торочив мені один синьйор з Лугано, дебелий чолов’яга, чия огрядність наводила на втішні роздуми про здатність роду людського чинити опір ударам долі. — Дванадцять — це король усіх чисел, це мій номер! Він ніколи не зраджує мені. Правда, частенько підводить, але в кінцевому рахунку неодмінно віддячує за вірність.

Закоханий у число дванадцять, той чоловік не міг говорити про щось інше. Він розповідав мені, що напередодні його улюблене число не