Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

Десь із Яворова пригнав тут на Буковець свої отари вітець мого діда. І там мав хату, де тепер моя вишня хата. Який то був вітець, зараз оповім. Приходили вони обоє з жінкою до тої колиби. І хату там потім збудували, але її вже тепер нема, бо то дуже давно було. І оповідають, що мали двох синів. А то були леґіні, гідні молодці, що в Чорногорі перші колиби закладали і худобу розводили тисячами. Бо один із них ходив із Довбушем, а може ще з Пинтею. На конях літали на угорську сторону, там за верхами на замки угорські нападали, подолали там панів і лицарів, добра всякого набрали і в Чорногорі у недоступних скелях заховали. Але там у Чорногорі людей тоді ще не було. Ото був рай для змій, добре жилося тому гаддю. Кажуть, що така змія, як за сім років не побачить людини, то так росте і пухне, що обертається на величезного смока, який виглядає, як здоровенний бик на коротких ногах, з велетенськими скляними очами, і зубами клацає, весь укритий шкірою, подібною на кору смереки, але та смокова срібна і блистить. То ж ті смоки замків собі набудували, тобто людей, у неволю взятих, будувати змушували, скарби людські позахоплювали, худобу забирали або нищили, а людей геть із полонин виганяли і колиби поруйнували. Так само і тих двох синів його у неволю взяли і до невільничої страшенної роботи запрягали там у тих скляних замках, що безперестанку крутяться й обертаються на Смотричі, як повідають люди.

Батько мого діда, старий уже дідо, сам тоді з бабою тяжко мусив працювати, косити, громадити сіно і доглядати худобу. Тоді багато маржини пропало, а помічників чи слуг не було жодних.

Іде він раз до лісу і, вертаючись на гору, двигає тяжке дерево. Стогне старий і падає під тим тягарем. Ліс собі шумить, а він скаржиться-примовляє до того лісу:

– Ой, шуме, шуме лісовий, може, пришумів би мені синка-помічника і дитятко-потіху, може, передав би мені якусь вість від моїх синів, що там караються у катушах у нехристів.

Іде він якось потім іншим разом у діл до лісу і приходить на ту кичеру, оту, де та моя стара хата. А ліс дуже шумить, і стогне вітер та плаче, а йому здається, що щось кличе за ним:

– Дєдику, дєдику, чекайте!

Перехрестився він, подумав, що то, може, викликав душу котрогось із синів. Певно, їх там ті смоки чорногірські вже добили. Перехрестився, зітхнув, вернувся на гору до хати і розповів про то бабі. Баба, цікава, як завше, побігла відразу на другий день до лісу. Слухає, прислухається ще здалека, а ліс шумить якось незвичайно, непросто. У дрож кинуло бабу, зі страху хреститься, до сонечка Божого піднімає очі, але слухає далі. Баба, як баба. І тут чує, як голос кличе:

– Неню, ненечко, чекайте!

І голос той не звичайний, чутно, що дитячий, бо то вже баба серцем жіночим краще від діда розуміла. Хотіла втекти, але чує: дитина, точно дитина квилить і кличе.

Дивиться, а там такий кедр з випнутим стовбуром череватим, ніби жінка вагітна, а звідти з дупла дитячі ручки тягнуться до неї. Хреститься знову, молитви читає, але маленькі ручки, як білі квітки, тягнуться з дупла, а голос тоненький, лагідний такий, якби з-під серця їй говорить, щебече: «Неню, ненечко». Підходить вона ще ближче, дивиться: дупло те закрите, лиш через вузький отвір виступають рученята, а вона сокири не має і нічим не може зарадити. Помчала на верх до діда, розказала йому все, і прибігли обоє з сокирою. Почав старий дід того величезного кедра розбивати. Робота важка, змучився, але врешті зробив. І вийняли вони гарненьке біленьке дитятко, таке, що відразу говорило. А що трохи зачепив його дід сокирою – було таке, – то потім мало знак на ціле життя. Вони чудуються, пестять дитя, загорнули його в хустки, знак хреста на чолі поклали, а дитятко тішиться і сміється сердечно. Сама радість! Втішилися тим були старенькі без міри. Ясно їм зробилося на світі. Зараз же осідлали коней і завезли десь аж до Яворова до хреста. І там його назвали: Шумей і Кедринець. Через той шум лісовий, бо з шуму зачалося, і тому що кедра-мама його породила. Потім на тому місці оту хату поставили і колиску для нього зробили з кедрини. Та колиска дотепер є у моїй хаті. То був знак: що не тільки полонин і ґрунів має триматися наша віра, але що маємо увійти в пущу і там жити, де лише дерева, нявки, лісниці і старий Дідо лісовий зі своїм стадом до того часу мешкали. У тій колисці сам Довбуш, коли сюди заходив, барткою дитя колисав. Відтоді і побратимство, і дружба почалася з Довбушем та опришками. Кажуть також, що сарна сама принадилася і годувала дитину. А хлопець виріс із тої дитини дуже добрий, помічний. І господарний. І потім – повідають – з допомогою старого пустельника Онуфрія, що сто п’ятдесят років жив і півжиття просидів у скельній печері, оперезаний змієм, він зупинив вируючі замки зі шкла і братів своїх від зміїв визволив.

Велику втіху, велике щастя дала стареньким Божа пуща і кедр, хай би ся святили!

І тому ми, Шумеї, походячи від лісу та кедра, самі як той кедр: тверді й делікатні. Ліс кохаємо, з лісом ми побратими, лісові кревні, сини й онуки.

Коли ліс шумить, то мої прабатьки скликають мій рід. А коли живиця з дерева стікає, і моя кров тече.

Ці старі дерева, ці велети нам сили свої заповідають, дають у спадок. Коли ліс вирубуємо на нову полонину чи нову царину, слухаємо – і є такі, що чують, – як дерева говорять і шепочуть, що вік свій суджений віджили, а тепер наша черга, покоління ґаздівське має тут царювати, соки з землі тягнути, сонечком тішитися, дощем обмиватися, бурям протистояти, кучеряві голови піднімати гордо, як колись ті дерева – наші прадіди.

Так оповідав Фока про свій рід.

Гірський час

Пам’ять про давню історію й давні оповісті зберігається довго і надійно. Довгожителі, чудові оповідачі з пребагатою пам’яттю, соковитою і пахучою, як лука гірська, прозорою і бистрою, як повітря верховинське, але аж ніяк не м’якою, як віск, що стає податливим від першого-ліпшого подиху, словом, твердою, як кристал, оповідають: так і так було насправді, не інакше, все