Нестор Гарсія Канкліні - Уявлена глобалізація, Нестор Гарсія Канкліні

і в меншому обсязі до Гватемали (Lida, 1997: 35). Не зупиняючись на багатьох психосоціальних і міжкультурних аспектах, які ускладнювали взаємодії між Європою та Америкою під час цих міграційних рухів, слід зазначити у зв’язку з нашою темою, що протягом усієї історії ці взаємодії були не лише міжкультурним, а й торговельним процесом. Може здатися, що це згадування очевидне, однак воно не завжди адекватно відображається в наявних аналізах циркуляції осіб та інформації, які здійснювалися від 1492 року щодо всіх міграційних потоків у обох напрямках, з урахуванням капіталів, товарів і працевлаштування.

Не дивно у випадку взаємодій такого типу – водночас і економічних, і культурних, – що вісь взаємного обміну перемістилася до Сполучених Штатів. В уявленнях багатьох письменників і митців, а також «звичайних» мігрантів відносини між Латинською Америкою та Європою досі сприймаються крізь призму спільної ідентичності, тоді як зв’язок із США розглядається здебільшого як комерційно привабливий. Хіба для нас стала менш важливою латинська ідентичність чи менш цінним «цивілізаторський» вплив європейців, їхніх законів і культурного розвитку в порівнянні з економічними інтересами? Таку інтерпретацію важко підтримувати щодо минулого, якщо прочитати розповіді про економічні мотивації, які були в європейців, котрі приїздили «створювати Америку», про втрати і страждання, які стояли за пошуками мігрантами кращого життя.

Можна подумати, що взаємний обмін, який відбувся у ХІХ та ХХ століттях, повинен був модифікувати поляризацію, котра утворилася між Європою та Америкою під час завоювання і колонізації. Натомість спостерігається збереження стереотипів: дискримінація європейцями латиноамериканців, захоплення та недовіра з боку останніх щодо перших. Трансформування зв’язків відтворило стійку асиметричну структуру. Ми побачили підтвердження цього на прикладі обмежень або пільг для прийняття інакших. Щоб показати несподівану картину того, як зберігаються і навіть зростають перешкоди, я нагадаю, що зазначено в Конституції Аргентини від 1853 року стосовно однієї з тем, які зараз найбільше обговорюються під час укладення угод про вільну торгівлю та про регіональну інтеграцію: що дозволяється і що забороняється робити іноземцям. У цій державі, яка за період від 1850-го до 1930 року прийняла 5500 тисяч мігрантів, серед яких близько двох мільйонів становили іспанці, стаття 20 Конституції проголошувала: «іноземці на території держави користуються усіма цивільними правами громадян; можуть займатися виробництвом, торгівлею і професійною діяльністю; володіти основними благами, купувати їх і відчужувати, плавати ріками і вздовж узбережжя, вільно сповідувати свою віру; складати заповіти й одружуватись згідно із законами. Вони не зобов’язані ні приймати громадянство, ні виплачувати примусові додаткові податки. Отримують громадянство після двох повних років постійного проживання у державі; однак влада може скоротити вказаний термін на користь того, хто звертається, якщо він укаже і підтвердить, що працює на користь республіки».

Чому було втрачено цю свободу прийняття мігрантів у Аргентині й інших латиноамериканських країнах? Чому закони стали настільки обмежувальними щодо латиноамериканців у європейських країнах та у Сполучених Штатах? Коли громадські рухи із захисту прав людини ставлять під сумнів ці обмеження, вони отримують відповідь, що зараз немає можливості так само приймати мігрантів, як за часів, коли американські держави мали величезні незаселені території та вбачали у новоприбулих імпульс для розвитку виробництва, освіти і сучасних послуг. З другого боку, пояснюється, що в європейських і в американському суспільствах, в яких вже мешкають мільйони іноземців, за останні роки значно збільшився рівень безробіття. Широкі сектори суспільства звинувачують мігрантів у зростанні злочинності та соціальної конфліктності (Dewitte, 1999).

Хоча багато змін відбулося протягом ХІХ–ХХ століть, вирішальною зміною у взаємодіях стало розширення можливостей для спрощеного переміщення з однієї країни до іншої радше капіталів, товарів і масмедійної інформації, ніж осіб. Набагато простіше інвестувати в економіку іншої країни, ніж стати її громадянином. Глобалізація краще уявляється для ринків, ніж для людей. Інакше кажучи, ми перейшли від просвітницького до неоліберального модернізму.

Концепція модернізму, розвинута після епохи Просвітництва і Французької революції, яка надихала як європейські, так і американську і латиноамериканські конституції та регулювала постколоніальні зв’язки між двома континентами, мала наміри охопити всіх. Загальна освіта і поширення новітніх благ – у тому числі права на громадянство – були головними ресурсами для досягнення цього, й їхнє застосування не відрізнялось у країнах «центру» та країнах «периферії», в еліти та народу – принаймні у намірах. Відомо, наскільки віддаленими завжди були й залишаються гуманістичні дискурси від політичної практики. Зараз більше, ніж раніше, відрізняється ставлення деяких європейських держав до мігрантів і туристів із різних держав Латинської Америки. З латиноамериканського боку також немає партнерських відносин з усіма європейськими державами: з метою модернізації нерідко перевага надавалася німцям перед португальцями або англійцям чи французам у порівнянні з іспанцями.

Однак сучасний проект модернізації характеризується тим, що він не пропонує, навіть у деклараціях і програмах, охопити всіх. Його вибірковість визначається спроможністю надати роботу з меншими витратами та завоювати споживачів більше, ніж розвивати громадську політику. Конкуренція і дискримінація на ринку превалюють над універсальністю політичних і культурних прав. Відповідно, навіть коли зараз більше говорять про інтеграцію між латиноамериканськими та європейськими державами й досягаються угоди більш конкретні, ніж за всіх попередніх епох, відкриття щодо інших, утворення демократичної міжкультурності більшою мірою підпорядковуються ринкові, ніж будь-коли раніше.

Конфлікти між наративами ідентичності

В останні роки вплив постколоніальної азійської думки у Сполучених Штатах призвів до того, що частина латиноамериканістів, які працюють в американських університетах, перенесли до досліджень Латинської Америки характеристику постколоніалізму для пояснення сучасного етапу. Внаслідок цього дається таке визначення конфліктів кінця ХХ століття, ніби вони мають структуру і містять можливості політичного вибору подібні до тих, що мали конфлікти в Індії або в африканських державах. Це теоретичне перенесення сприяло виробленню нових цікавих інтерпретацій тих періодів, коли Америка була іспанською чи португальською колонією, і також періодів після здобуття незалежності у першій половині ХІХ століття (Mignolo, 1995). Такі нові інтерпретації схильні до детальнішого розгляду питання постколоніалізму, ніж класичні праці латиноамериканських історіографів того періоду й ідеологічні дебати, які у 1960-ті й 1970-ті роки намагалися визначати боротьбу проти латиноамериканської зовнішньої залежності як антиколоніалізм і антиімперіалізм. Проте, на жаль, практично відсутній діалог між сучасними постколоніалістами та латиноамериканськими мислителями, котрі діяли три десятиліття тому.

Однак суттєвіші проблеми ними не розглядаються. Вони постають лише коли постколоніальні теорії застосовують характеристику до сучасного періоду взаємодій між Латинською Америкою, Європою та Сполученими Штатами. Якщо колоніалізм розуміється як військово-політична окупація території підпорядкованого народу, латиноамериканські суспільства, за деякими винятками, в тому числі Пуерто-Ріко, звільнилися від колоніальної залежності два століття тому. Соціально-економічна ситуація відтоді має пояснюватись як складова нового часу та нашої залежної позиції в межах нерівності сучасного світу. Те, що відбувається з нами на цьому останньому сучасному етапі,