Шолом-Алейхем - Мандрівні зірки, Шолом-Алейхем

Йому краяло серце, що стільки грошей витрачається зовсім марно, невідомо на що, невідомо з якою метою. "Сидимо у Бухаресті й шукаємо голку в сіні, а гроші тануть, як сніг на вогні. Лишенько, що з цього буде?.."

Касир, як ми вже знаємо, наперекір своєму веселому прізвиську був похмурою істотою, все йому видавалося смутним, затьмареним, оповитим чорним серпанком. А тут музика терликає, а люди слухають і радіють! Жеруть, п'ють, сіють грішми. У них, очевидно, гроші — полова! Чого їм бракує? Просто казяться з розкошів!..

Поринувши в такі журні думки, наш похмурий касир сидів і заспано поглядав банькатими очима на сцену, де спершу з'являються арфістки, потім інші якісь причепи, дівки різного сорту — то дуже дивно вбрані, то напівубра-ні, то майже зовсім не вбрані. І нарешті, ніби на солодку страву, з'являється знаменита Марінеско-Міланеско. Вона іскрить очима й діамантами і співає: "Я хочу вам рассказать, рассказать..." У залі стає ще жвавіше, а Аншел підхоплює: "Как мы с ним пошли гулять, пошли гулять..." Вона дивилася на Аншела й підморгувала йому. Аншел сповнився радості і підморгував їй у відповідь. Одразу після того, як закінчився номер, вона пройшла повз їхній столик. Аншел підвівся, підійшов до неї, звільнив для неї місце між собою і касиром (це вперше так близько). Чути було шелестіння її шовкових спідниць і тонкий запах гострих парфумів, що долинув навіть до касирового носа, дарма що в нього постійний нежить. А оскільки його ніс до таких запахів не звик, то не міг стриматись і почав чхати. "На здоров'я", — сказав Аншел касирові. Щастя й Радість не знав куди подітись із своїм носом, який раптом розчхався.

— Домнулу! — тим часом звернулася Марінеско-Міла-неско до Аншела, вдаривши його віялом по руці та іскрячи всіма діамантами,— такий "формозо домнулу", а п'є дуль-шацу!

Нашою мовою це означало: такий вродливий парубок, а п'є солоденьку водичку.

Скажіть самі: як можна встояти перед таким випробуванням? Як могло Аншелове серце не розтанути, мов сніг, від такого компліменту? Аншел гукнув кельнера і подивився на Марінеско-Міланеско, немовби кажучи: "Яке твоє бажання, прекрасна принцесо?.." Прекрасна принцеса побажала шампанського. Аншел наказав подати шампанського і знову дивився на неї, немовби кажучи: "Яке ще твоє бажання, прекрасна принцесо?" Прекрасна принцеса забажала смажених фазанів на закуску. Аншел наказав подати смажених фазанів і далі дивився їй в очі: "Яке ще твоє бажання?" Її бажання було — лікер, а тому вже сама наказала, щоб принесли найкращого лікеру: "шартрез" або "піпермент". Тоді Аншел повторив за нею: "шартрез" або "піпермент"... Ще й ананасів наказала вона подати. Кельнер повідомив, що ананасів немає. Кінчилися. Аншел розлютувався: "Що то за балачки — скінчилися? Коли кажуть ананаси, то мусять бути ананаси — ала драко!.." Касир смикнув його за рукав, дивлячись на нього банькатими очима: "Гвалт! Це ж коштуватиме силу-силенну грошей!.." Аншел засміявся: "Дурило! Ти бачиш, які на ній діаманти? Знаєш, скільки вони варті?.."

Ні. Касир не знав, скільки варті ці діаманти. Але він знав щось інше, знав, що в кишені вже вітер гуляє... Сьогодні вранці він уже сказав про це Аншелові. Аншел нагримав на нього: "Дурило, чого ж ти мовчиш? Напиши додому, що потрібні ще гроші, і надішлють ще..."

Щастя й Радість такий, що коли йому накажуть писати, він пише.

— Що ж писати? — спитав він.

— Пиши, що ми вже натрапили на слід. Працюємо. Робимо геть усе. Не спимо ночами. їздимо скрізь і шукаємо. Добрі люди допомагають нам, але це коштує, багато коштує! Бо ніхто нічого не робить дурно... Отже, нехай надішлють гроші. Ради бога, щонайшвидше. Бувайте здорові, вітаємо, і так далі...

Надіславши цього листа, Аншел відчув себе ще краще, ніж раніше. Він скинув з плечей великий тягар. А похмурий касир, навпаки, став ще похмурішим. "Лишенько, чим воно все закінчиться?.." Тим часом Аншел наказав подати ще вина, наповнив усі три келихи, пив до Марінес-ко-Міланеско "лехаїм" 1 і стежив, щоб касир теж пив "ле-хаїм". Не гаразд-бо сидіти, як глиняне опудало!.. Аншел робив усе, щоб розважити похмурого касира. Так довго, аж поки той трохи пожвавішав. Чоло його дедалі більше ясніло, товсті губи розтулились, і на них з'явилося щось схоже на усмішку. Він облизувався, а заспані банькаті очі почали злипатися — ознака, що він уже напідпитку.

Можна сказати, що це вперше Щастя й Радість був такий щасливий і радісний. їх обох, Аншела й касира, пойняли веселощі й радість, вони раювали. їм обом стало безмежно хороше. З превеликої радості, Аншел навіть обняв Марінеско-Міланеско, як рідну сестру, а касир тримав недопитий келих у руці й так реготав, що мало не вмер від реготу. Але раптом він припинив сміх. Заспані банькаті очі нараз протверезішали і непорушно застигли, прикипіли до дверей. Він сам з келихом у руці теж наче застиг.

У чім річ? Він у цю мить побачив щойно прибулих двох чоловіків. Один — більший на зріст, другий — трохи менший. Йому здалося, що прибулі дивляться на нього й на Аншела і задкують назад до дверей. Але поки касир повернув голову до Аншела і вигукнув: "Він тут, слово честі!" — ті двоє зникли, сліду їхнього навіть не залишилось...

Даремно Щастя й Радість, як божевільний, кинувся слідом за ними на вулицю, даремно присягався най-святішим у світі, щоб він так дожив побачити всіх, кого любить, у доброму здоров'ї, щоб йому так у всьому щастило, як сам на власні очі щойно бачив їхнього Лейбку коло цих дверей! Аншел йому не вірив. Аншел доводив, що це йому приверзлося. Причиною всьому вино. Шампанське вино. Ха-ха І

Розділ 45

ПТАШКИ МІНЯЮТЬ ПІР'Я

Ні, касир не помилився. Ті дві особи, що ввійшли до кафешантану "Парадізо" і притьмом вибігли звідти, були таки справді ті самі, кого шукала й переслідувала експедиція. То був утікач Лейбка Рафалович і наш давній знайомий Гоцмах (так будемо їх називати весь час, поки вони ще не змінили своїх прізвищ).

Ці двоє наших героїв перші дні тільки те й робили, що ходили по великому гарному Бухаресту й оглядали його. Адже й вони живі люди, а Бухарест — це таке місто, де є на що глянути. Особливо тому, хто має артистичну душу й мистецьке око та збирається стати директором театру, є що вивчати, є з чим познайомитись у Бухаресті.

— Треба вивчати сцену, моє любе пташенятко,— доводив Гоцмах своєму юному другові.— Треба відвідати всі театри і взятися до роботи, самим відкрити невеличкий театр. Це не діло, голубе мій, жити на готовому. Нікуди не годиться розтринькувати гроші, треба мати на увазі хліб насущний...

Надто прозаїчно й просто звучали Гоцмахові слова для нашого юного героя Лейбки. Лейбкова душа поривалася до сцени, але не заради хліба насущного. Вабило його до сцени заради чогось, а чого саме, йому важко було б сказати. Він дорожив кожним днем, кожною хвилиною, сам радий був би вже зійти на сцену, загримуватися й грати... грати... грати... Але коли Гоцмах каже, що треба вивчати сцену, йому слід вірити. Обидва вони взялися вивчати сцену від початку до кінця.

Почали вони дуже практично: з найбідніших районів і кварталів; придивлялися до найдешевших кафе та балаганів. Потім ішли дедалі вище й вище, побували в усіх розкішних театрах, вар'єте та кафешантанах. У кожному місці Гоцмах щось знаходив, чимсь збагачувався і скрізь брав щось корисне.

— Ну, пташенятко, придивися, як опоряджують у них сцену! Бачиш костюми? Бачиш убрання? Бачиш черевички? Панчішки? Чорти їх батькові, тим грошам! Недаремно сказано: "Срібло й золото — окраса свиней!"

— "Найкраще в світі!" — поправив його Лейбка.

— Нехай буде так,— погодився з ним Гоцмах, мацаючи при цьому бічну кишеню.— Як там не сказано, аби добре гадано. Добре, що ми потрапили до такого міста. Це нам придасться. Ось побачиш, який "хедер", бог дасть, зберу. Всі мені заздритимуть. Холера візьме Щупакового батька.

Зовсім інакше ставився до цього Лейбка. Кожного актора, якого бачив на сцені, Лейбка пас очима, ковтав кожне слово, і йому здавалося, що то він сам на сцені. Його підносило в надхмарні висоти, обличчя пашіло, очі палали, в горлі щось лоскотало. Йому лишалося тільки зітхати.

— Що тобі, любенький? — питав Гоцмах.— Ти все ще боїшся, що тебе впізнають? Щоб я здох, коли тепер хтось здогадається, що це ти.

Так розважав Гоцмах свого юного друга, і він мав рацію. Важко було впізнати Лейбку, майже неможливо було впізнати їх обох, так разюче обидва вони змінилися. Птахи скинули з себе старе пір'я і з голови до ніг причепурились, набрали зовсім іншого вигляду.

Скоро вони прибули до Бухареста, Гоцмах одразу поголив обличчя, залишивши тільки невеликі бачки-котлети, що додавали йому, якщо вірити дзеркалу, багато принадності. Потім він пішов до великого магазину вбрання і зо-дягся по-царському, за останньою модою: купив собі високий циліндр, гарний ціпок з голівкою із слонової кості, лаковані черевики й жовті рукавички.

— Га, що скажеш тепер, любе пташенятко? Хіба хто скаже на мене, що це Гоцмах?

— Ніхто, ніколи в світі,— відповів Лейбка, милуючись своїм оновленим другом.

Лейбка справді радів, що Гоцмах так змінився. Не менше радів Гоцмах, коли Лейбка скинув голенештинський костюмчик, голенештинський кашкетик і надів коротенький модний піджачок та невеличкий капелюшок. Гоцмах купив йому ще ціпочок і теж жовті рукавички.

— Нехай здохне Щупак, якщо ти — це ти! — сказав йому Гоцмах, оглядаючи свого юного друга спереду, ззаду і з усіх боків.— І дай боже мені такого щастя, як ти гарний хлопчисько. Навіть не хлопчисько, а справжній юнак, слово честі.

Обидва вони того дня почували себе так легко, немовби не йшли по землі, а линули в повітрі.

Розділ 48

ГОЛЬЦМАН — РАФАЛЕОКО

Одного разу десь опівдні, коли вони, потягуючись і маніжачись, ще лежали обидва в ліжках, хоч було вже нерано, Гоцмах озвався до Лейбки:

— Може, досить нам уже, голубе мій, вилежуватись? Треба піти щось пожувати, випити склянку запашної турецької кави з свіжими здобними булочками, чорти їх батькові, отим грошам!

Обидва встали, помилися, одяглися в нове й приготувались до роботи, тобто зібралися поблукати по Бухаресту, оглянути все гарне, що виставлене у вітринах. Тільки дивитися, оглядати, а не, боронь боже, купувати.