Набоков Володимир - Лоліта, Набоков Володимир

Цi листи пiдняла й передала менi гарненька дiвчинка в брудному рожевому платтячку, i я перетворив їх на шмаття, роздерши в кишенi штанiв.

Три лiкарi й подружжя Фарло незабаром прибули до мiсця подiї й почали порядкувати. Вдiвець, людина, надiлена неабиякою самовладою, не ридав i не рвався. Вiн нiби трохи похитувався, це правда; та вiн розтуляв вуста тiльки на те, щоб повiдомляти тi свiдчення й давати тi роз'яснення, якi були безумовно необхiднi в зв'язку з упiзнанням, оглядом i вiдвозом покiйницi, тiм'я котрої являло собою кашу з кiсток, мозку, бронзуватого волосся й кровi. Сонце було ще слiпучим, коли друзi, добрий Джон i заплакана Джоана, поклали вдiвця у лiжко в Доллi в кiмнатi; самi ж, щоб бути поблизу, влаштувалися в спальнi Гумбертiв на нiч — котру не знаю, чи добродiйно провели, як вимагала врочистiсть нагоди.

Не бачу причини сповiльнятись — у цiй дуже спецiальнiй працi — на передпохоронних формальностях, якi вимагали уваги вiд мене, й на самому похоронi не менш скромному, нiж не так далеке весiлля; та декiлька епiзодiв, якi стосуються тих чотирьох-п'яти днiв, таки слiд вiдзначити.

У першу нiч мого вдовування я був такий п'яний, що спав так само мiцно, як те дитя, яке було спало в цьому лiжку. Наступного ранку я насампочаток обстежив клаптики листiв, що зостались у моїй кишенi. Вони надто ретельно змiшались, щоб їх можна було роздiлити на три завершених тексти. Гадаю, що слова "...i ти спробуй знайти його, адже я не можу купувати..." були з листа до Ло. Деякi листи нiбито вказували на намiр Шарлотти бiгти з Ло в Паркiнґтон або навiть назад у Пiскi, аби коршак не схопив її дорогоцiнне ягня. Iншi шматки й скравки (аж нiяк не припускав, що мав такi дужi кiгтi) явно дотичили прохання прийняти дiвчинку не в пансiонат Св. Алгебри, а в iншу, також закриту, школу, про яку казали, що її виховнi прийоми такi суворi, нудьгавi й сухi (хоча в проспектi згадувався крокет пiд iльмами), що заслужили школi прiзвиська Виправний Заклад для Шляхетних Панн. Третє, на кiнець, послання було безсумнiвно адресоване менi. Я розiбрав такi шматочки фраз, як "...можливо, пiсля року розлуки я з тобою...", "...о, мiй коханий, о мiй...", "...або, може бути, я помру..." Та взагалi, те, що я наскубав, було не дуже змiстовно: рiзнi фрагменти цих поквапних послань були так само сплутанi в моїх долонях, як основнi їх частини у бiдної Шарлотти в головi.

Джон мав на той день побачення з клiєнтом, а Джоанi треба було нагодувати собак, отже я був тимчасово позбавлений товариства моїх друзiв.

Добряки побоювались, як би я не покiнчив з собою, залишений без нагляду, й не маючи iнших знайомих, котрi могли б їх замiнити (мiс Вiзавi злягла, сiмейство Мак-Ку лагодило будування нового дому в далекому районi, Чатфiльдiв щойно викликали в пiвнiчний штат у зв'язку з лихом, яке сталося з їх власним кревним), до мене вiдрядили Луїзу та Леслi пiд виглядом потреби допомогти менi розiбрати й упорядкувати силу осиротiлих речей.

В хвилину найчудовiшого натхнення я показав милим i легковiрним Фарло (разом iз якими я дожидав приходу Леслi на платне побачення з Луїзою) аматорський знiмочок, знайдений мною серед Шарлоттиного майна. Стоячи на валунi, вона посмiхалась крiзь розвiяне вiтром волосся. Фотографiя вiдносилась до квiтня 1934-го року, пам'ятна весна! Приїхавши того року до Америки в справах, я мав нагоду провести кiлька мiсяцiв у Пiскi. Ми познайомились — мiж нами зав'язався необережний роман. Я, нажаль, був одружений, вона була нареченою Гейза. По моєму поверненнi в Європу, ми листувались через спiльного друга, нинi покiйного. Джоана прошепотiла, що до неї дiйшли деяки чутки — й подивилась iще на знiмок, i дивлячись далi на нього, передала його Джоновi, й Джон вийняв люльку з рота й теж поглянув на привабну, легковажну Шарлотту Беккер, i повернув свiтлину менi. Потiм вони на кiлька годин вiд'їхали. В пiдвалi Луїза з вуркiтливим смiхом гудила собi свого кавалера.

Не встигли Фарло вiдбути, як завiтав до мене священнослужитель з сизим пiдборiддям — i я спромiгся до мiнiмуму скоротити iнтерв'ю, оскiльки це було до виконання без того, щоб не образити його почуттiв i не збудити його пiдозр. Так, маю намiр присвятити все життя добробутовi дитини. От, до речi, той хрестик, який Шарлотта Беккер менi подарувала, коли ми обидвоє були молодими. В мене є кузина в Новому Йорку, ґречна стара панна. Я там з нею знайду хорошу приватну школу для Доллi. О хитрющий Гумберт! До вiдома Леслi та Луїзи, котрi за моїм (що виявилось правильним) пiдрахунком повиннi були доповiсти про це Джону та Джоанi, я пречудово розiграв незвичайно гучний мiжмiський монолог телефоном, симулюючи розмову з Шерлi Хольмс, начальницею табору "Ку". Коли повернулись Джон та Джоана, то я без труду провiв їх повiдомленням, яке навмисно схвильовано й безладно пробурмотiв, що, мовляв, Лолiта пiшла з промiжною групою на п'ятиденну екскурсiю, i з нею неможливо сполучитись.

"Боже мiй", вигукнула Джоана, "що ж нам робити?" Джон вiдказав, що все надзвичайно просто — вiн улаштує, щоб тамтешня полiцiя негайно розшукала екскурсантiв — це в них i години не вiзьме; вiн, до речi, сам добре знає мiсцевiсть та — "Послухайте", вiв далi вiн, "чому б менi одразу ж не з'їздити туди на авто, а ви поки переспите з Джоаною" (насправдi, останньої фрази вiн не додав, та Джоана так палко пiдтримала його пропозицiю, що це могло розумiтись).

Я розiграв iстерику. Я вчав заклинати Джона нiчого не починати. Сказав, що не мiг би витримати зараз постiйну присутнiсть дiвчинки, яка плаче, чiпляється за мене, — така вона вразлива, подiбний струс може вiдбитись на її майбутньому, психiатри проаналiзували такi випадки... Запала раптова тиша.

"Та що ж, ваша ласка", проговорив, нарештi, Джон доволi сухо. "Тiльки, знаєте, я таки був другом i порадником Шарлотти. Й по всьому хотiлося б знати, що ви, власне, збираєтесь з дiвчинкою робити".

"Джон!" крикнула Джоана. "Вона його дочка, а не дочка Гарольда Гейза, хiба тобi не ясно? Бiдний Гумберт — справжнiй батько Доллi!" "Розумiю", сказав Джон, звернувшись до мене. "Перепрошую. Розумiю. Ось воно що. Я не одразу второпав... Це, звичайно, спрощує справу. Що намовляє вам серце, то й добре".

Вбитий горем батько пояснив, що вiдправиться за крихкою донькою одразу з поховання, а за тим спроможеться її розважити перебуванням у цiлком iншому середовищi — майне з нею, либонь, до Нової Мексики чи до Калiфорнiї — якщо тiльки не покiнчить з собою, звичайно.

Настiльки художньо змалював я супокiй доконечного вiдчаю, затишок перед нестямним спалахом, що бездоганнi Фарло увезли мене до себе. В них був непоганий для Америки сховок, i це послужило менi на користь, бо я боявся безсоння — й примари.

Тепер менi слiд пояснити справжню причину, за якою я хотiв тимчасово тримати Долорес у вiддаленнi. Природна рiч, що спочатку, коли Шарлотта тiльки-но постала лiквiдованою i я повернувся до себе непiдлеглим батьком, i залпом проковтнув обидвi мною приготованi склянки вiскi, й навздогiн їм вiдправив пiнту-iншу свого джинанаса, й замкнувся у ваннiй, спасаючись вiд сусiдiв та друзiв — я мав одне лишень на думцi й у кровi, а саме усвiдомлення того, що всього за кiлька годин, тепленька, русява, i вся моя, вся моя, Лолiта в моїх обiймах буде проливати сльози, i я почну їх осушувати скорiше, нiж її очi будуть ними повнитись. Та допоки я стояв проти дзеркала, весь червоний, з розширеними зiницями, Джон Фарло делiкатно постукав i спитав, чи я в доброму станi, — i я враз уторопав, що з мого боку було б безглуздям допустити її повернення в цей дiм, де сновигало стiльки чужих клопотунiв, ладних вiдняти її в мене. Та й сама навiжена Ло могла-бо — як знати? — раптом виказати глупу недовiру, нечекану неприязнь, смутний острах i тому подiбне — й прощавай навiк, у саму мить торжества, чарiвна нагородо! До речi про нав'язливих людей: менi з'явився ще один вiдвiдувач, люб'язний Бiель (той самий, котрий лiквiдував мою дружину). Солiдний i серйозний, схожий якось на допомiжного ката, своїми бульдожими брилами, чорними очками, окулярами в важкiй оправi й вивернутими нiздрями. Його впустив Джон, котрий потiм залишив нас, прикривши дверi з величезним тактом.

Гладко почавши з того, що у нього двiйня в одному класi з моєю пасербицею, мiй карикатурний гiсть розгорнув немов сувiй велику дiаграму, на якiй ним були позначенi всi подробицi катастрофи. Це був "захват", як висловилася б моя пасербиця, iз силою поважних стрiлок i пунктирних лiнiй, проведених рiзного кольору чорнилом. Траєкторiю панi Г.Г. вiн iлюстрував серiєю маленьких силуетiв, на кшталт маленьких фiгурок, кадрових учениць вiйськово-допомiжного корпусу, якi уживають для наочностi в статистицi. Дуже ясно й переконливо цей шлях сполучався зi смiливо накресленою звивиною, яка зображала два слiдуючих один за iншим повороти, з яких один був здiйснений Бiелiвським возом, щоб обминути лахмiтникового сетера (не показаного на дiаграмi), а другий, що в перебiльшеному виглядi повторював перший, мав на метi запобiгти лиху. Поважний чорний хрестик позначав мiсце, де акуратний маленький силует нарештi лiг на панель. Я пошукав, чи не має вiдповiдної позначки на схилi, де вiдлежувався великий восковий батько мого вiдвiдувача, та позначки не виявилось. Втiм, старий розписався на документi, як свiдок, пiд пiдписами Леслi омсона, мiс Вiзавi й деяких iнших.

Олiвець Фредерiка з точнiстю й легкiстю колiбрi перелiтав з одного пункту в iнший, мiрою того як вiн демонстрував свою цiлковиту неповиннiсть та нерозсудливу необережнiсть моєї дружини: в ту секунду, як вiн об'їхав собаку, Шарлотта послизнулась на свiжополитому асфальтi й упала вперед, мiж тим як їй слiд було вiдсахнутись назад (Фред показував як саме, сильно сiпнувши своїм пiдбитим ватою плечем). Я сказав, що вiн, звiсно, не є винним, i розстеження пiдкрiпило мою думку.

Сильно дихаючи крiзь напруженi чорнi нiздрi, вiн засмучено потрусив головою, водночас трясучи мою руку; потiм, виказуючи вишукану свiтськiсть i джентльменську шир, зголосився сплатити витрати похоронного бюро. Вiн очiкував моєї вiдмови. З п'янким вдячним схлипом я пристав на його пропозицiю.