Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах, Нечуй-Левицький

гар­ненький по­етич­ний за­ку­то­чок, то не втерп­лю й за­раз зма­люю йо­го собі на пам'ятку, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Поновіть мені, будь лас­ка, старі об­ра­зи трьох свя­ти­телів. Це ті, що ми кла­де­мо на ана­лой пе­ред іко­нос­та­сом на­пе­ремінку в кож­ну неділю. Ба­би чис­то пос­ти­ра­ли шерст­ки­ми гу­ба­ми усі фар­би, а в нас храм на трьох свя­ти­телів, то ці об­ра­зи завж­ди кла­де­мо на ана­лой для па­рафіян, щоб во­ни зна­ме­ну­ва­лись.

- Добре. Біжіть до церк­ви та при­несіть ті об­ра­зи. Я піду в шко­лу та в од­ну мить і по­нов­лю їх, бо тут в по­ко­ях і душ­но, і мух си­ла. Му­хи по­роз­во­зять свіжі крас­ки. В школі й хо­лод­ненько, і му­хи ще не за­ве­лись. Там і діти не за­ва­жа­ти­муть, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

Отець Зіновій шви­денько по­чим­чи­ку­вав до церк­ви й не­за­ба­ром приніс три зчорнілі об­ра­зи, на кот­рих лед­ве бу­ло знать пос­таті свя­тих в не­яс­них обвідах.

Леонід Се­ме­но­вич заб­рав під пах­ву об­ра­зи, взяв палітру та пен­зель і пішов до шко­ли на ро­бо­ту. В школі са­ме пи­ли чан на причілку під гіллям ста­рої вер­би в хо­ло­доч­ку. Ле­онід Се­ме­но­вич пішов в шко­лу, пос­та­вив три об­ра­зи ряд­ком на столі, попідпи­рав­ши їх книж­ка­ми, і за­хо­дивсь по­нов­лять. Роз­ма­зав­ши крас­ки на палітрі, він шви­денько по­на­во­див жов­тою та жов­то­га­ря­чою фар­бою пар­чеві смуж­ки, по­за­мальову­вав ви­терті зе­лені та чер­воні ри­зи, підсвіжив ви­ди, а потім по­чав по­раться ко­ло митр, але замість митр він на­ма­лю­вав папські тіари.

Леонід Се­ме­но­вич не лю­бив ма­лю­вать об­разів. Отець Зіновій намігся з ро­бо­тою, ду­же нуд­ною для йо­го. За та­ким ма­лю­ван­ням йо­го бра­ла нудьга, і він роз­ва­жав се­бе жар­тов­ли­ви­ми до­дат­ка­ми на об­ра­зах; але це не по­ка­зу­ва­ло, що він був бо­гоз­не­важ­ник, як не бу­ли бо­гоз­не­важ­ни­ка­ми скла­дачі давніх ве­ли­код­них ку­мед­них ук­раїнських віршів, ні їх чи­тальни­ки та слу­хачі.

- «За од­ним присідом - ве­че­ря з обідом» - от я й по­нов­ку скінчив! - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич. - А дивіться, чи гар­но бу­де?

- Гарно, гар­но, хо­ро­ше! Об­ра­зи ста­ли ніби новісінькі! Спа­сибі вам, що ви оце приїха­ли. Не­на­че зна­ли, що вже час по­нов­лять трьох свя­ти­телів, - го­во­рив отець Зіновій. - Але… що це за папські тіари? Ой ли­шеч­ко!

- Я ра­дий, що зро­бив вам ся­ку-та­ку пос­лу­гу. Не­хай же сох­нуть. От я за­раз знов пе­ре­роб­лю папські тіари на мит­ри.

- А ми тим ча­сом сідай­мо та пог­рай­мо в кар­ти, по­ки зго­ту­ють обід, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич до от­ця Зіновія.

- «Я до нього тор­гу й пішки!» - обізвавсь отець Зіновій. - Ми ж оце в вас в гос­тях на дачі, то тре­ба ж гос­тю­вать та ба­ви­тись, до­ки ви ту­теч­ки. Один то­му час. Ле­оніде Се­ме­но­ви­чу! ки­дай­те об­ра­зи та беріть у ру­ки оте «луб'я», що ле­жить на столі.

- Ні, не ся­ду. Я не люб­лю гра­ти в кар­ти. Над­ворі го­ди­на, - яс­но та прозірно. По­го­да мені ду­же прияє. Піду я оце за­раз на греб­лю та схоп­лю на­ки­док з виг­ля­ду на ста­вок та пи­тель. Це ж за­ку­то­чок та­кий по­етич­ний, що аж сам про­ситься на кар­ти­ну, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

Він і справді не був кар­тяр, і йо­го бра­ла нудьга за кар­та­ми. Не лю­би­ли карт йо­го батько й йо­го бра­ти. І в батько­во­му домі не бу­ло й за­во­ду карт, ні гран­ня в кар­ти.

Чоловіки посіда­ли за кар­ти й зап­ро­си­ли взя­ти спіл в гранні й Софію Ле­онівну. Ле­онід Се­ме­но­вич заб­рав свої ма­лярські при­чан­да­ли, свис­нув на свою со­ба­ку й мля­вою хо­дою поч­ва­лав на­низ до став­ка на греб­лю.

Гребля бу­ла ста­ра, ши­ро­ка, як шо­се. На обох бо­ках греблі рос­ли столітні вер­би, на­сад­жені ще бог зна ко­лишніми діди­ча­ми. Греб­ля ски­да­лась на розкішну ста­ру алею, в котрій вер­ховіття та гілля зійшлось до­ку­пи й поспліта­лось од­но з од­ним в якісь зе­лені гнізди­ща. Ле­онід Се­ме­но­вич пе­рей­шов греб­лю й виб­рав місце на кінці суп­ро­ти пит­ля, не­да­ле­ко од ло­токів. Він роз­та­шу­вав­ся на лавці, що бу­ла під ос­танньою вер­бою на ріжку греблі ко­ло містка на ло­то­ках. Ме­ханік та мірош­ни­ки вко­па­ли в зем­лю ту лав­ку на кілках, щоб бу­ло де од­по­чи­ти та по­ба­ла­кать в хо­лод­ку в вольний од ро­бо­ти час.

Година та пізній ра­нок і справді при­яли ма­ля­реві. Сон­це вже ви­со­ко підби­лось вго­ру й не­на­че ди­ви­лось з ви­со­кості синього не­ба на са­му се­ре­ди­ну здо­ро­во­го дов­го­вас­то­го став­ка. Над­ворі бу­ло га­ря­че, яс­но й ти­хо. Повітря бу­ло чис­те, надз­ви­чай­но про­зо­ре. Виг­ляд був прозірний: бу­ло вид­ко зда­ле­ки кож­ний за­ку­то­чок, кож­ний лис­то­чок. Це ду­же при­яло ху­дож­ни­кові.

Леонід Се­ме­но­вич зир­кав нак­ру­ги й ви­би­рав в бе­ре­го­вині най­кращі місця та за­ку­точ­ки для зма­лю­ван­ня. Він пос­та­вив на три­но­гах чи­ма­лий, вже заґрун­то­ва­ний блят і по­чав вдив­ляться в око­лиш­ню місци­ну. В кінці греблі під ви­со­ким гор­бом сто­яв му­ро­ва­ний пи­тель на чо­ти­ри етажі. Ко­ло пит­ля збо­ку бу­ло при­ту­ле­не за­бу­ду­ван­ня для па­ро­ви­ка постінь з пит­лем, а побіч йо­го бов­ваніла ви­со­чез­на залізна тру­ба, що ви­га­ня­лась ба­га­то ви­ще од верб та осо­корів ніби в синє не­бо. Пи­тель ви­раз­но й яро жовтів про­ти яс­но­го сон­ця на зе­ле­но­му полі з вер­бо­во­го гілля, не­на­че сам на­ма­гавсь ста­ти на кар­тині спе­ре­ду, на пер­шо­му місці: бе­ри, мов, ме­не, бо я ж ок­ра­са цих верб та цього став­ка. По­пе­ред пит­ля стриміли шта­хе­ти на містку над ло­то­ка­ми. Про­ти пит­ля, че­рез шлях, на су­горбі бу­ло вид­ко гар­ний му­ро­ва­ний не­ве­лич­кий дім з ґанком, де бу­ло жит­ло для ме­ханіка та для пи­сарів. Дім пи­шавсь на су­горбі, над са­мим став­ком, як цяцька, з ялин­ка­ми по обид­ва бо­ки ґанку. Ниж­че од до­му, по­над шля­хом, в ого­роді зе­леніли, не­на­че поб­гані зе­лені ру­на, гіллясті акації. А далі за греб­лею лиснів ши­ро­кий та дов­гий ста­вок, не­на­че обс­тав­ле­ний дво­ма зе­ле­ни­ми ви­со­ки­ми стіна­ми з верб та осо­корів. Не­да­леч­ко од бе­ре­га про­ти дом­ка ніби пла­вав дов­генький ма­ленький острівець, ввесь за­рос­лий ста­ри­ми то­по­ля­ми, бог зна ко­ли на­сад­же­ни­ми, пев­но, ще за часів пан­щи­ни. А да­ле­ко вго­ру, де зе­лені бе­ре­ги став­ка схо­ди­лись бли­зенько, де вли­ва­лась в ста­вок річеч­ка, знов ніби пла­вав по­дов­жас­тий плис­ко­ва­тий острівець, за­рос­лий зе­ле­ним ви­со­ким ба­дил­лям та ло­за­ми. Зда­ва­лось зда­ле­ки, ніби там пла­ває здо­ро­вий ко­шик, пов­ний жов­тих квіток, свіжо­го зілля та ба­дил­ля. Повітря бу­ло га­ря­че й вог­ке. По воді прос­тяг­лась не­на­че зо­ло­та стеж­ка од бе­ре­га до острівця, і лисніла, і бли­ща­ла, аж очі вра­жа­ла зо­ло­ти­ми скал­ка­ми. На острівці сиділи гу­си та кач­ки, не­на­че обліпи­ли зе­лені м'які бе­реж­ки. На став­ку й ко­ло бе­регів пла­ва­ли здо­рові зграї гу­сей та ка­чок. Гу­си гра­ли на воді, плес­ка­ли, ляс­ка­ли кри­ла­ми об во­ду; во­да раз у раз ніби во­ру­ши­лась. Дрібні хвилі та брижі не­на­че роз­си­па­лись по став­ку, нес­ли на собі зо­ло­то та срібло й роз­ки­да­ли навк­ру­ги по воді іскри та проміння. Ко­ло бе­ре­га