Старицький М. П. - Не судилось!, Старицький М. П.

тільки за матір боюсь, як дійде - не переживуть вони!

Михайло. Правда, за матір - погано.

Катря. Що мені робити, порадь, мій соболю?

Михайло. Хіба, може б, тебе одвезти до дядька на хутір?

Катря. Як, щоб я маму кинула?

Михайло. Ну, то вдвох?

Катря. Ні, ні! Як таке їй і сказати! Вона б швидче на себе руки зняла, ніж пішла б на публіку!

Михайло. Слухай, серце! Я поговорю з твоєю матір’ю, присягнусь їй за тебе,- то вона й заспокоїться; лучче ж од нас правду почути, ніж од других...

Катря (сумно і чуло). І не знаю вже й як... аж серце окипа крів’ю, як подумаю! Любила ж мене, цілий вік поневірялась за мене...

Михайло. Та угамуйся, не забігай лиха! От, може, і в мене з старими швидко владнається справа, то тоді безпечно! Прийде день - потурбуємось, а нічка - наша!

Катря (ламаючи руки). Коли б мені мами не вбити! Царице небесна, зглянься хоч ти!

Михайло. Годі-бо, Катре! Ходім у садок: час гине...

 

Катря безнадійно сплеснула руками.

Завіса тихо спада.

 

 

 

Широкий рундук з ганком у панськім будинку. Навкруг квітки, клумби, луговина; далі - розкішний садок. Вікна деякі одчинені на рундук; на рундуці - стіл, самовар з причандалами, кріселка. Вечір.

 

 

Вихід I

 

 

Харлампій, а далі Аннушка.

 

Харлампій (ставить на стіл чайні причандали; потім підміта). Ач, знов накидали цигарок! Що я їх ненавиджу! Нема, хвалити бога, отого кудлая,- так жиди; а ти за ними прибирай! Тьху! Чистоє наказаніє! Хіба це моя обов’язаность підмітати, примірно сказать, всяку погань? Це козачків діло, чи там служок яких, а не моє; моє діло за ними доглядать та давать запотилишників... А от, Харлампіє Григоровичу, довелося і вам щітку до рук узяти та підмітати собственно підлоги! Ох-ох-ох! (Спирається на щітку). Не ті теперечки часи, доложу вам,- сумнительні! Гай-гай! Де те вельможне панство дівалося? І знаку́ нема, мов корова язиком злизала! Тепер, приміром кажучи, мужику волю дали, ну й посіда, або ще - жидова́ та! Ну, які вони пани? Харкнув та ногою розтер, та й уже. Сказано - одно боже попущеніє, скусительство! Наші теж, дивись, незабаром у пазурах того Шльоми опиняться... А через кого все прахом іде? Через нашу паню: як прибилася сюди, зараз завела нові моди,- покойовок, лакеїв... Ми вже, значить, стали невгодні, неодуковані! А сама повіялась по Києвах та по Варшавах; понавозила губарнорів отих - по дві пари держала... Їй-богу! Ну і додержалась! (Підходить до столу, поправля масло, сметану, сухарі й цукерки). Такі завели заведенія за при́водом отого кудлая, що, на моє мнительство,- кінець світа: з ким тільки кумпанію водять? Тьпху! та й годі! Тепер, приміром кажучи, наш панич, дворянин, з мужвою воловодиться, на вулицю ходить... Страмовище одно! Не зна того, як в старовину... От хоч би, значить, нащот женського полу - як було благородно, прекрасно! Звеліли кого, привели... та й кінець... І делікатно, і поштительно! А тепер?.. Ех, гріхи наші, гріхи! Оттаким шелихвосткам, як ота Аннушка, припоручають тепер до рук панське добро! Господиня, значиться! Так би й зацідив! (Дивиться у кухлик). А сметанка яка? Хіба така при покойному панові була? Хоч ножа стромляй! А то! (Нахильцем п’є).

Аннушка (зазира в одчинене вікно). Чаго ви до сьох пор самовара не даєтьо́? Бариня сердяться!

Харлампій. Ти ще мені, смердюча, приказувати будеш? Геть, поки ціла!

Аннушка. Што ви себе воображеніє взяли! Скажите, пожалуйста! А зливки для чого випили?

Харлампій. Хто випив?

Аннушка. Не хто!

Харлампій. Хто випив? (Наступає).

Аннушка. Хтокало!

Харлампій (яро). Бачила?

Аннушка. От тілько троньте, я такого шкандаля здєлаю!

Харлампій. Так ти бачила?

Аннушка. Аж вуси все у зливках; гляньте! (Одступає до дверей).

Харлампій (змішавшись, утира рукавом). У-у! Смалена! Киш мені звідціля! (Іде в двері).

Аннушка (тіка на рундук). Ругателі!! Будете знать! Постойте, я вас всєх на чистую воду! І ви, паничу Михайло Іванович, почешетесь! У мене письмо од дядиньки: я його викрала... Будет і бариня знати! Проміняли меня на ту шльондру - і я ж потєшусь! Попануєш! Попануєш! Ух, печуть меня всі, та й я ж попеку!! (Побачивши паню з Михайлом, іде далі).

 

Вихід II

 

 

Анна Петрівна і Михайло.

Анна Петрівна виходить разом з Михайлом з парку; у неї в руках карточка.

 

Анна Петрівна. И не думай отнекиваться. В сенате серьезное дело; все наше состояние на волоске. Коли батько говорит, что нужно ехать, то уж верно нужно.

Михайло. Та я в ділах не знаюся!

Анна Петрівна. Ну, ну, не рисуйся! Сам дядя приглашает,- научит!.. А кузину разве можно упустить: красавица, chic supreme, bon genre! 39 Потом дядя: шансы-то какие! Ведь это черт знает где можно очутиться! Я бы тогда переехала к вам в Петербург, освежилась бы хоть немного...

Михайло (з досадою). Що вам за охота, мамо, зараз мене сватать? Та ще й вибираєте таких, що тільки плечима здвигнеш! Я з вами хотів би побалакати...

Анна Петрівна. Оставь, во-первых, свою хохлащину! Надоела...

Михайло.