Турянський Осип Васильович - Син землі, Турянський Осип Васильович

в хованку. Добре?

- Прошу, дуже радо.

- Ви лишіться тут і ждіть, аж я з гущавини дам знак. Тоді мене шукайте.- Скинула капелюх.

- Дайте його до хатини.

Коли Іван ішов з її капелюхом до хатки, мавка простягла до нього руку і з розкішним усміхом закликала:

- До побачення.

Як Іван з хатини вийшов, не побачив мавки і не знав, куди вона ділася.

Він сів при столику і ждав її знаку й не міг діждатися.

Почав уже бентежитися.

Нараз почув м'який, хрустально-дзвінкий голос мавки:

- Довго тебе тут я жду, вже прийди, моє серце, ось тут я.

Розкішно-млісна хвиля вдарила йому на груди. Мов промінь сонця до зорі, так він до неї біг.

- Я крилами усіх орлів лечу до тебе!

Моя весняна мріє, де ти?

- Тут я!.. - загомонів до нього ніжно ліс.

Іван продерся з трудом крізь гущавину й, коли побачив мавку, остовпів з великого зачудування.

Під шатром густого гілля, перетиканого жмутами палкого світла сонця, окутана буйною зеленню, вона, неначе райська пташка у маленькій клітці, сіла на сосну, котру звалила буря, та пронизувала Йвана навздогін зі сонцем чародійно приманливим сяйвом своїх розсміяних очей.

Із хвиль її русявого волосся сяяв золотий діадем серед синіх і світляно-білих квітів, що сплелися разом з папороттю. Сонце наче зацікавилося, що за дивно чарівна істота тут з'явилася.

Кинуло проміння на квітки, і діадем, і запашне волосся дівчини та утворило веселкове, мрійне сяйво довкруги цієї чародійно-гарної голівки.

Таємно-примарним серпанком, мережаним з світла й тіні, дух природи оповив їй груди й голі, круглі, наче вирізьблені з мармуру, рамена.

Поклав їй на уста, на очі, на обличчя й на цілу її дівочу стать таку незбагнуто-могутню силу чару й примани, що, здається, та світляна візія краси сюди прилинула з якоїсь вимріяної, вирійної країни, кращої від нашої убогої землі.

Іван, тримаючи розгорнуті гілки руками, споглядав на мавку, оп'янілий і осліплений, утоплений у морі світла і краси.

- Сідайте коло мене,- кликнула мавка.

Сідаючи, Іван сказав:

- Якби тут лежав мрець, то він підняв би голову та відчинив би очі, щоби подивитися на вас.

- А ви, любий лісовику, хочете на мене подивитися і... вмерти, правда, ха-ха-ха! - сміялася мавка і взяла за руку Йвана.

Збентежений, Іван сміявся теж, опісля відповів:

- Я чую, що без вас я дійсно вмру, моя весняна мріє.

- Для того я вас не покину.

Іван припав мавці до ніг і цілував їх.

- Не робіть того... це рабство, я того не люблю!

Іван зірвався скоро на ноги і сказав:

- Я хочу бути вічним рабом моєї мавки.

- Ні, лісовику. Але що це?

Вам із кишені випала на землю книжка і картка.

Мавка скочила з сосни й підняла картку.

- Мавко, мавочко, не вільно вам читати того... Прошу це мені звернути...

Він легенько вирвав картку з її рук.

- Любий мій лісовику... Прошу мені показати оту картку. Я хочу її прочитати якраз тому, що не вільно...

Схвильований, Іван то блід, то червонів, так не хотів ту картку показати мавці...

Аж як мавка загрозила, що нагнівається, Іван подав їй той листок.

Вона глянула на картку і спитала скоро:

- Це ви писали?..

- Я.

- Наголовок «Ти і я». Хто це «Ти»?..

- Ви, мавко.

- Ах, поезія. Я страшенно цікава...

Прошу сісти близько мене, а я буду голосно читати. Іван сів і мавку взяв за ліву руку, правою вона тримала картку і читала:

 

ТИ І Я

 

Вночі у сні, у чорній тишині

Явилася мені богами дана,

Вона - світляна мрія навесні,

У снах життя даремно, здавна ждана.

 

Прийшла, стаєш, і хилишся, й береш

Ти голову мою в обійм сердечний

І на мої уста розмрійно ти кладеш

Цілунок тихий, ніжний, безконечний.

 

Здригаюся та прокидаюся,

Тебе, о доле, серцем пориваю,

Промінням наглим розгоряюся

І тону німо в розкошах без краю -

 

Смієшся ти, і плачеш, і тремтиш,

І стрибнула, і линеш ген... од мене.

Вернулася, знов горнешся, пестиш,

Гориш, цілуєш... Ох, дитя шалене!

 

П'янію я і тлію, млію я

В огні святім пожару - почування,

Оце надземну мавку-мрію я

Держу в обіймах райського єднання!

 

* * *

Десь океан, одвічний великан,

Колись роздер надвоє крапелину

І на безмежний синій водний лан

У безвість кинув кожну половину.

 

Краплини ті, в безкрай закинуті

По міліонах літ шукання й муки,

Зустрінулися знов у всебутті:

Їх вічна туга блисла сяйвом злуки.

 

Це я і ти. В мандрівці у світи

Ми, зблукані дві душі-половини,

Дійшли до споконвічної мети:

Злилися нині у єство єдине.

 

* * *

Без тебе я, о ти, весно моя,

Лиш атом був у мряках животіння,

З тобою я став світлом, що сія -

Промінням життя на все творіння.

 

Лиш ти одна сколихуєш до дна

В моїм єстві глибини всі незнані.

Жемчужиться твій сміх, як сон-піна

На вічності блакитнім океані.

 

В душі твоїй і в постаті усій

Я бачу блиск небесної поеми.

Чар слів, очей, обійм огнений твій -

О книжники! Набік усі системи!

 

Вогонь чуття - ось джерело життя,

Ума всі сили - жебраки голодні.

Чуттям я змірив безмір всебуття,

Та перейшов його верхи й безодні

 

З тобою я, о мавко ти моя,

У собі чую кликання могутнє:

Із моря мого «я» встає зоря

Й веде мене в минуле і в майбутнє.

 

Веде на мить у сумерк тисячліть,

У темний праліс бою за існіння

І шле мене в майбутності блакить,

У ясний світ нового покоління.

 

* * *

В огні палкім... де нагло ми?.. Де дім?..

Де темна ніч і сонний спокій лежі?

Пливем по океані зорянім...

Завішені на вічності розмежжі.

 

Блакитний шлях по безконечностях...

Ти тулишся усім єством до мене,

Тебе пройма якийсь таємний страх,

І слово мовиш, пристрастю натхнене:

 

- Боюся я... тремчу... згублюся я...

Тебе утрачу й розпливуся млою...

Вгорни та заслони мене, хай я

Не бачу прірви ген... там... під собою.

 

Аж ось тепер шлях нам огонь роздер

І зорі стелять нам вінець весільний.

Грім грає нам могутню пісню сфер

І світ паде у вир чуття похмільний.

 

- Цілуй мене, ах, зацілуй мене,

Одно єство ми, божество