Олександр Павлович Бердник - Шляхи титанів, Олександр Павлович Бердник

падати в океан.

Георгій судорожно включив двигуни. Космольот загримів, переборюючи тяжіння планети, майнув над водою і, пробивши хмари, вийшов у простір. Страшний світ залишився внизу, диск планети поволі зменшувався на екрані. Георгій передав управління автоматам і втомлено схилився на пульт. Плечі його затремтіли від ридання.

— Не треба, Георгію! — прошепотів Джон-Ей, який сам ледве стримував сльози. — Товариші чекають твого слова.

Георгій опанував себе, витер вологі очі і включив зв’язок з центральною каютою.

— Дорогі друзі, — тихо сказав він. — Наш політ на антипланету закінчився трагедією. Джар, Симон і Ден загинули. Ми не маємо антиречовини для польоту далі. Ми не маємо і захисної одежі, щоб повторити спробу. Єдиний вихід — повертатися на Землю!!!

Товариші не відповідали. Настала гнітюча тиша. Важко бігали під шкірою жовна Джон-Ея. Очевидно, всі були категорично проти повернення.

— Що ж робити? — ще раз озвався Георгій. — У нас нема виходу!..

— Вихід є, — почулися слова.

— Йосиф? — здивовано запитав Георгій. — Що ти вважаєш можливим зробити?..

Широке обличчя Йосифа — останнього з енергетиків — з’явилося на екрані. Він твердо поглянув на командира, рішуче відкинув назад біляве пасмо волосся.

— У нас є великий контейнер для зберігання антиречовини? — запитав він.

— Є! — відповів Георгій. — А далі що?.. Я не розумію!

— Я пропоную прикріпити контейнер ззовні, ввести корабель у пояс астероїдів, якщо він тут є, і…

— Розумію! — вигукнув Георгій. — І піймати в контейнер підходящий метеорит!..

— Правильно! Саме так я подумав!..

Георгій запитливо подивився на Джон-Ея, Очі штурмана світилися рішучістю. Він схвально хитнув головою.

— Спасибі, Йосифе! — радісно сказав Георгій. — Це щаслива думка! Успіх буде залежати тільки від нашого вміння… Слухайте мою команду. Всі по місцях! Йосиф і Джон-Ей приготують контейнер. Ораміл і Тавринділ! До телескопів! Шукайте метеорні потоки. Антоній і Вільгельм!. Готуйтесь до зв’язку з Землею. Якщо операція пройде вдало, ми про все повідомимо на рідну планету!.. А тепер зійдемося разом і попрощаємось з товаришами…

Згодом дев’ять астронавтів стояли в центральній каюті навколо стола, на якому були встановлені три об’ємні фотографії загиблих товаришів. Дивлячись на дорогі лиця, мандрівники співали, похитуючись у такт суворим словам «Гімну загиблим космонавтам».

В темряві простору ви залишилися, Щоб метеором у вічність летіти. Рідну планету ви не побачите, Хоча за неї героями вмерли… Тільки діла ваші будуть безсмертними, Піснею, мрією стануть для інших… Навіть трагедія вашої смерті Східцями буде до безкінечності… Назустріч коханому

…Маріанна цілу ніч бродила над берегом моря — одинока, зажурена. Не думала, не згадувала нічого. Все уже передумано, все вирішено. Навіки йде від неї той, чиє серце не зможе замінити їй ніхто… Зупинити вона його не могла, а якби й могла, то не зупинила б. Вона хотіла одного — щоб її взяли в експедицію замість кого-небудь з хлопців. Адже вона інженер-енергетик і змогла б бути корисною. Та Георгій рішуче повстав проти цього.

Минала коротка літня ніч. Над морем клубочились прозорі тумани, танули в теплому, запашному повітрі. Під ранок Маріанна присіла на камені, довго дивилась на далекі сузір’я, які меркли в променях нового дня. Ось так і вони — згаснуть, мов сон, як небувалий спогад, а на їхньому місці нові покоління запалять світильники іншого дня. А може, так треба? Може, вона даремно мучиться і терзає серце непотрібним аналізом?.. Адже нічого не зміниться!

Смішно! Хіба можна наказати почуттям? І чи є що-небудь важливіше, ніж почуття? Розум? Так! Розум… Він руйнує щастя, бо щастя, найвище щастя — тільки в любові! То, може, геть розум? Навіщо потрібний він, коли забирає радість життя?..

Маріанна заплющила очі, сумно посміхнулась. Досить! Досить нікчемних і непотрібних думок! Ось перед нею зоряна дорога в нові далекі світи! Мужні серця відкривають її для грядущих поколінь.

Чи можна зараз думати про себе? Серце — на замок!

Маленькі хмарки на сході запалахкотіли таким ясним багрянцем, що здалося, ніби якісь велетні там, на небосхилі, запалюють гігантське багаття. Слідом за тим сліпучі промені сонця пронизали повітря і помчали геть, в безкінечність, залишивши урочисту блискучу дорогу на морській поверхні… Дихнув легенький вітрець, море захвилювалось. А на душі Маріанни запанував дивний спокій.

Знявши взуття, вона босоніж побрела по траві, на якій сріблом переливались під сонячним промінням росинки, прямо до стартового поля, що лежало за сім кілометрів від моря. Там уже вирувала величезна юрба. Маріанна зійшла на древню могилу. Звідси видно було апарат, який бовванів над полем, постаті Георгія та інших відлітаючих. Але вона вирішила не підходити і кілька годин стояла на одному місці без дум, слухаючи галас проводжаючих, і мліла від спеки. Все вище піднімалося сонце, вітер посилювався. І ось почувся посилений динаміками голос Георгія, який попереджав про старт космольота. Юрба почала рідшати, вертольоти хмарою попливли в напрямку міста. І тільки тепер Маріанна зрушила з місця. Вона востаннє поглянула на проводжаючих, на постать Георгія і раптом засміялась.

— Яка ж я дурна, — сказала вголос і неждано застрибала на одній нозі, як колись у дитинстві. Потім зупинилась, зніяковіло оглянулась. Але поблизу нікого не було — тільки гарячий вітер гнув до землі сріблисту тирсу на могилі.

«От буде сюрприз!» — внутрішньо усміхнулась Маріанна. Очі її заіскрились, личко розцвіло рум’янцем. Вона подивилась на годинник. Без п’яти хвилин три. Через п’ять хвилин — старт! Маріанна прилягла за каменем, втупилась очима в зореліт. Серце завмерло.

Спливали останні секунди. І раптом апарат зник. На тому ж місці спалахнуло блакитне сяйво, схоже на туманну корону.

«Включено дегравітаційне поле», — подумала Маріанна. Сяйво попливло вгору. Потім задрижала земля. Прокотився