Бенно Фелькнер - Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер

вечірня заграва, подорожани помітили з південного боку темну смугу лісу. Другого ранку валка вже посувалася вздовж узгір’я. Семюел Мур і Гол Слейтер не давали нікому спочити, і швидкість не меншала. Опівдні вони побачили перших трьох вершників; Мур хотів хоч би добутися до гір, поки натовп переслідувачів почне наступати їм на ноги. Тепер уже не можна було нічого приховати,

Їхати підгір’ям то вгору, то згори було найважче за цілу дорогу. Воли почали норовитися і з кожним днем худли. Корів довелося порізати: вони не могли йти далі. Чоловіки що ніч, то дужче марніли: вдень вони обливалися потом, а звечора тремтіли з холоду, поки засинали як убиті. Ще добре, що жінки дбали про їжу. Матуся Фінні знала, чого подалася разом з усіма.

Тільки негрові Тому тяжка праця була ніби за іграшки. Він ще й сміявся коло роботи, викликаючи загальну повагу. І хоч багато корктаунців, як і скрізь у тій країні, були упереджені до чорношкірих, скоро всі почали ставитись до нього як до рівного.

За три доби валка досягла місця, звідки Мур хотів перетнути узгір’я. Мур знав дорогу, якою вже двічі переходив, і сподівався, що зможе пробитися нею і з підводами. По той бік узгір’я треба було знову вернутися на кілька миль назад, туди, куди Мур вийшов торік, як тікав від зими. Звідти вже можна було братися просто до золотої долини, нікуди не звертаючи.

Тут Мур дав валці дві доби на відпочинок. Уночі недалечко від них запалало ще двоє вогнищ. Слейтер увечері проїхався прерією і нарахував близько двадцяти переслідувачів. Другого вечора кілька з них з’явилися в таборі, поздоровкалися, запитали, хто старший у валці, і зайшли в розмову з Семюелом Муром.

— Чи й нам щось перепаде? — запитали прибульці. — Можна сподіватися, еге ж?

— Гадаю, що можна, — відповів Мур, та коли вони спробували вивідати щось певніше, він, усміхаючись, відіслав їх ні з чим.

— Ми полишаємо вам першість, — сказали вони на прощання.

— Полишаєте нам те, чого самі не маєте, — втрутився Гол, що стояв збоку.

— Ну, дай боже нам бути товаришами, — сказали прибульці й повернулися до своїх вогнищ.

Відпочивши, валка вдосвіта знову рушила в дорогу. Зроду ще корктаунці так не надсаджувалися, як наступні три дні. Часом доводилося зрубувати й прибирати з дороги дерева або підкопувати й відкочувати вбік каміняччя, щоб можна було проїхати возами. Лі Байт зламав собі руку, а ще один вивихнув ногу. Обидва були вже ні на що не здатні. То була для валки велика шкода. Корктаунці вже бачили перед собою жовто-сірі пласкі смуги піску між деревами, а за ними — зубчасті кряжі гір, коли раптом один віз перевернувся, і двоє коліс розлетілися вдрузки. Раді, що нікого не покалічило, люди забрали з воза майно, а його лишили. Руки в чоловіків були в ранах і гноїлися, коліна теж, вбрання подерлося, але всі терпіли, зціпивши зуби, і очі їм блищали, ніби в лихоманці.

Коли Мур вивів валку з підгір’я, його посіли неспокій і тривога. Не через те, що два загони людей випередили їх у лісі й отаборилися вже тут, щоб першими добутися до золотого розсипища. Таке Мур передбачав — але ж вони не знали навіть, куди їм повертати — ліворуч чи праворуч. Він не боявся за своє золото. Гори були неозорі, як небо, а долина серед них маленька, мов пташине гніздо. Нехай спробують знайти її без нього.

Мур надто багато мандрував у горах, щоб не зачути в повітрі, що насувається негода. Саме це його й стурбувало. Гол Слейтер розумів старого: обидва добре знали, що тут діється, коли налітає весняна буря. Порадившись, вони все ж таки вирішили якнайшвидше їхати далі. Важкі вози, порипуючи, знов посунули вздовж узлісся. їхали дуже повільно: грунт був не такий твердий, як у прерії, і колеса глибоко грузли в ньому.

Мур трохи помилився, визначаючи відстань, але врешті був навіть радий: вони виграли час перед негодою. Після двогодинної їзди він почав пильно придивлятися до гірського хребта праворуч. І в жовтавому тумані побачив найвищу вершину, гранчастий конус, схожий на головку цукру: на ній ще лежав сніг. Мур упізнав її. Отже, мета близько! Потім за кількасот метрів він угледів ліворуч стару сосну — восени, завертаючи зі своєю Лізі униз, на підгір’ї, він зробив на ній сокирою два карби. Мур підострожив коня і підскакав до Тома.

— Під’їдь до тієї сосни так близько, щоб затулити возом карби.

Том ні про що не розпитував: він зразу побачив карби і вчинив так, як було треба. Валка поламалася, вози швидко стали кружка: люди зраділи, що відпочинуть. Мур був завбачливий — адже тепер білий день, і хтось із чужих, помітивши карби на дереві, вмент збагнув би, що звідси треба завертати в гори. Тому корктаунці отаборилися так, щоб кожному здавалось, ніби вони просто надумали трохи перепочити. В дорозі це не дивина.

Після обіду до табору прийшов якийсь чоловік, ведучи за собою втомленого коня. Сам він теж ледве плентав і такий був змучений та брудний, що й на себе не схожий.

— Далі я вже не годен витримати, — сказав він. — Я перший поїхав за вами, зразу від череди, тієї ж таки ночі, як ви спинялися коло водоймищ поблизу Вест-Філда. Аж тепер корктаунці впізнали його.

— Мені вже край, — хрипко промурмотів Джім. — Я не готовий був до такої далекої дороги. Прошу вас, дайте мені кухоль води та шмат коржа, тоді я від’їду собі й чекатиму збоку. Ті, що там он чатують на вас, шкодують мені навіть ковтка води, лише сміються й кажуть, що тут кожному своя пазуха ближча. Може, воно й так, але не годиться бути такими нелюдами.

Корктаунці посадили його, дали їсти, доглянули коня.

— А де решта п’ятеро? — запитав Гол Слейтер.

— Нас із Пастором усіх семеро, — відповів Джім, жуючи на цілий рот. — Я обіцяв сповістити їх, якщо варто буде йти за вами.

Гол Слейтер ззирнувся з Семюелом Муром і твердо сказав:

— Варто!

Той на хвильку перестав