Вільям Шекспір - Сонети, Вільям Шекспір

Не дорікай, що не пишу ні слова, — Поглянь у дзеркало, й побачиш ти, Що всі слова мої — лише полова, В якій краси твоєї не знайти. Тож чи не гріх прекрасне прикрашати, Це ж сонце кутати в запону хмар. Обкрадуть лиш природи щедрий дар Моїх рядків занадто вбогі шати. Ні! Не вмістить мені в слова все те, Що дзеркало віддасть тобі просте. 104
Рокам краси твоєї не здолати, Такою ж ти була, як стрілись ми. Від того часу три лихі зими Лісів чарівні позривали шати. Спалили тричі в золотім вогні Три осені вбрання весни зелене. Проте здаєшся і тепер для мене Такою ж ти, як і в далекі дні. Як стрілка, що незримо йде на вежі, Карбуючи години в тьмі ночей. Так непомітно для моїх очей Твоя краса лишає давні межі. Дух ув’ядання не страшний тепер, — Коли ти народилась — він помер. 105
Не ідолопоклонство ця любов. Об’єкт моїх захоплень — не ікона. Хоч їй одній, про неї знов і знов Мій тихий вірш, — моя жага бездонна. Любов моя — вірніша день у день, І в правді, в сталості її прикмета, Тому вона, одна вона лишень У кожному рядку мого сонета. Краса, добро і честь — в рядках моїх, Краса, добро і честь — пісень основа. На всі лади відмінюючи їх, Влучнішого я не знаходив слова. В тобі добро, краса і честь зійшлись, Які жили роз’єднано колись. 106
Коли в літописах померклих днів Стрічаю описи облич вродливих І слухаю красі натхненний спів На честь жінок і лицарів поштивих, Палкі слова про осіянну вроду, Врочистий гімн устам, очам, бровам, — Упевнююсь, що в той пісенний храм Ти увійшла, як у свою господу. Провидженням були тобі похвали Співців, що мріяли про твій прихід. Тебе провидячи, вони як слід Краси у давнину не оспівали. А ми, кому явилась нині ти, Знімівши, слів не можемо знайти. 107
І страх мій власний, і землі пророки, Що снять майбутнім, скритим уві млі. Неправду вирекли, сказавиіи, доки Моїй любові жити на землі. І смертний місяць, віщуни зухвалі, Своє затемнення вже пережив, Надія знов звелась на п’єдесталі, І мир несе цвітіння для олив. В моїх рядках по смерті ми воскреснем, І смерть не роз’єднає нас. Вона З косою йде на дикі племена, І їм страшна, німим і безсловесним. Твій пам’ятник з моїх натхненних слів Переживе гробниці королів. 108
Усе вже я про тебе розповів, На що мій дух спромігся й слово щире. Що віднайду, яких докину слів До образу твого, ясний кумире? Нема нічого вже. Та знов і знов Я від кінця вертаюсь до