Микола Петрович Трублаїні - Глибинний шлях, Микола Петрович Трублаїні

Макаренко. Правда, хвороба вже позначилась на ній. А можливо, і взаємини з Макаренком відіграли тут якусь роль. Я згадав слова Барабаша, що при діабеті велике значення має нервування, гострі душевні переживання, бо вони посилюють хворобу, прискорюють її розвиток.

Ліда дочитала листа, згорнула його й поклала в сумочку, з якою прийшла сюди.

— Ви не в претензії, що я забираю вашу знахідку?

— Лідіє Дмитрівно!

— Я дуже вам вдячна. Тут, здається, не було жодної речі, яка вказувала б на те, кому належить сумка. Отже, я не можу сердитися на вас за те, що ви прочитали листа… Де ви її знайшли?

— Ви пригадуєте вечір над морем напередодні вашого від’їзду додому?.. Я ждав вас тоді з цією сумкою до півночі, не читаючи листа.

— Звідки ви знали, що другого дня я мала виїжджати?

— Я чув вашу розмову з…

— З Юрою… Це ви сиділи на лавочці, коли ми прийшли на набережжя?

— Я.

Дівчина легенько зітхнула.

— Лідіє Дмитрівно, що вас так хвилює? Я бачу, останнім часом ви дуже нервуєтесь. Невже через хворобу? Болісно посміхаючись, вона глянула на мене.

— Ви дипломат, Олексо Мартиновичу. Я пригадую, як ви порівнювали мене з білою трояндою. На жаль, я не знала тоді, що ви читали цього листа.

— Запевняю вас, що я це сказав тоді лише тому, що відчував правдивість порівняння, яке зробив колись Ярослав Васильович.

— Я ні в чому не обвинувачую вас. Я згадала це, бо бачу, що ви хочете спитати мене про інше. Але ви й так знаєте більше, ніж хто інший.

— Дозвольте мені бути з вами зовсім одвертим. Коли я догадався, хто автор цього листа і кому він адресований, я узнав і багато іншого… Та зовсім не все.

— Ви хочете все знати?

— Ні, пробачте. Хоч моя професія й вимагає, щоб я був до всього цікавий, та в даному разі це було б щось більше, ніж навіть неделікатність. Просто я не розумію, чому ви нервуєтесь, коли вам цього не можна. І серджусь на вас за це.

— Інакше кажучи, ви, думаючи про мене, обвинувачуєте мене?

— Якщо друг може вас обвинувачувати…

Ліда зсунула шапочку й дивилась на пляму світла на столі.

Я почував себе ніяково. Мені здавалося, наче дівчина вважає, що я втручаюсь до справи, яка мене не обходить і не повинна обходити.

— Знаєте, — почала вона, — я довіряю вам… Може, вам буде дивно слухати мене… та треба ж з кимсь поділитися своїми думками… Я сама себе не розумію. Може, це вдасться вам…

Вона помовчала з хвилину, потім мовила далі:

— Колись — це було кілька років тому — я випадково зустріла Ярослава. Не скажу, що він одразу мені сподобався. Та ви знаєте про це з його листа… Коли він поїхав, я часто думала про нього. І несподівана зустріч на маленькій станції, про що я думала, як про жарт, вразила мене. Мені здалося, що я починаю його любити… Тоді я була на першому курсі. Він же готувався до захисту дипломної роботи. Ми провели кілька чудесних днів. Я завжди з надзвичайною приємністю згадую ті дні, наші розмови. Скільки було тоді сміху й радості… Ті чудесні дні, здавалось, віщували нам радісне майбутнє. Ми стали великими друзями, хоча перед розлукою і посперечались. Я домагалась, щоб він швидше захищав свій дипломний проект і зараз же по тому переїхав до нашого міста. Він майже погоджувався, але твердо пообіцяти відмовився. Ми роз’їхались. Я весь час думала про нього. Ярослав дуже скоро прислав мені листа. На того листа я не відповіла. Я спитала себе: чи справді я так сильно люблю його, що мушу своє життя зв’язати з ним? І мені почало чомусь здаватися, що це захоплення, яке швидко мине. У другому листі він писав, що найближчим часом приїхати не зможе. Я сердилась і не відповідала. Тільки після четвертого листа написала йому. В тому четвертму листі він доріказ мені за мовчанку і заявив, що й він пише востаннє. Я злякалась і відповіла. То байдуже, що я писала. Потім я ще написала листа, в якому ледве не призналася, що кохаю його. Але обидва мої листи повернулись з написом, що адресат виїхав… Ну, а цей лист я одержала після дуже довгої перерви…

— І ви ніколи не чули про нього?

— Ні.

Я уважно дивився на неї.

— Згодом, — сказала Ліда далі, — з’явився Юра. Власне, я з ним дуже давно знайома, ще з школи. Це прекрасна людина. Я люблю його за розум, за працездатність, за чуйність, за доброту… Ми часто проводили з ним канікули. Спочатку ми були з ним в одному інституті, але через рік він перейшов на медичний. Тому він скінчив пізніше за мене. Юру знали всі мої товариші. Його любили й мої рідні, хоч Станіслав іноді й кепкував з нього. Я знала, що він дуже любить мене… Таке трапляється рідко. Для Юри нічого не існує, крім мене… Ну, а далі ви знаєте. Знов з’явився Ярослав… Я не буду перед вами критися… Я досі його не розумію. Може, моя хвороба… Ви знаєте, що це безнадійно, хоч і можна прожити понад двадцять років… Краще нам з Ярославом не зустрічатися. Він зуміє забутися в своїй роботі. Я похитав головою.

— Лідіє Дмитрівно, на таких, як Ярослав, не треба сердитися.

— Не розумію.

— Кажуть, що великий винахідник Едісон у день свого одруження зайшов у лабораторію і, захопившись якимсь дослідженням, забув про шлюб. Наречена й гості прождали півдня і насилу знайшли його.

— Ви мене не розумієте, Олексо Мартиновичу. Я не ревную його до роботи. Я сама люблю працювати і знаю, що значить віддаватися роботі. Але для нормальної людини в усьому є межа… Та справа не в тому. Ви не розумієте, що робиться зо мною.

— Я розумію вас, Лідіє Дмитрівно. Я певен, що