Олександр Павлович Бердник - Вогняний вершник, Олександр Павлович Бердник

Чому ж так одчайдушно кричала дитина, входячи в світ, де насмішкувато завивали херсонські степові вітри і над мерзлою землею зривалася хуга? Може, моя суть збагнула, що не треба зупиняти політ серед зірок і туманностей?!

Пізно! Невблаганно мурувалася в’язниця з кісток, м’язів, крові й найтонших нейронів. Будівник життя поспішав полонити мандрівника безміру, дитину незримості. Сповнена теплого молока грудь заткнула волаючий рот. Усе, ланцюг конечності замкнувся! Ти вже не володар космічних просторів, а безпомічне дитя Землі…

…Спливають дні. У повсякденному вирі життя я інколи забуваю про невблаганну межу, якої жахаються люди, називаючи смертю. Що там — за нею?

Кінець? Кінець чого?

Життя вирує. Не дає збагнути самого себе, заглибитись у найпотаємшше. Стій! Я віднині не дамся твоїй навальній хвилі, древній безжалісний Хроносе! Ти більше не обдуриш мене барвистими лаштунками любовної вистави.

Хочу знати правду про себе, про тебе, про світ, якою гіркою вона б не була. Знаю: ти насміхаєшся наді мною.

Все підкорилося твоїй тиранії. Зорі, планети, галактики, мегасвіти, атоми, амеби, космічні катаклізми, теорії, незліченні форми життя. Клен на краю асфальтового майдану, а з нього злітають сотні, тисячі прегарних літачків-гелікоптерів. Легкі, чарівні створіння, що несуть у собі зародки безлічі кленів. Мати-природо!

Навіщо такі безглузді втрати? У мертве покриття віяти ніжну життєву плоть? Ось де твоє торжество, Хроносе! І лише дух людини не здається тобі. Ти ненавидиш його, лютий Хроносе, бо, коли людина відкриє всі таємниці буття, ти щезнеш, як мара.

Знаю, що мрія духу недосяжна, доки нема єдності, доки безмір клекоче хаосом і ворожнечею. І тому ти насміхаєшся, тому я чую твій владний голос — зневажливий, зверхній:

— Мізерія, ілюзія природи. Піна мого океану. Ти смієш звести голову для заперечення? Знай же, що й твій протест — моя гра. І твоє «Я» — лише випадковість у химерному сплетінні моїх велетенських перетворень.

Хто дасть відповідь? Без іронії?..

Квітка проростає з зерна, стебло — із зерна, плід — із зерна. Зовні — лише промені сонця, вода, повітря. А причина і наслідок — у зерні. І загадка. Я — в мені самому. Пізнай себе. Давній, мудрий, безсмертний заповіт. Але… сказати легко. А де той кінчик нитки, щоб схопитися за нього?

Доки не розв’яжу цієї моторошної загадки — не заспокоюся. Тисячоліття билися люди об стіну Хроноса, потрапляли у ненажерливе черево, гинули у мороці небуття, волаючи до тих, які лишилися у світі:

— Думайте, боріться!

…Дзвонила Віта. Кликала. Я уже хотів забути все, летіти до неї. Знову відчути тепло жіночих рук, заглянути в її прозорі очі, слухати тривожний шепіт. Не хочу! Якщо немає в обіймах радості, геть з тих обіймів! Вони стають кайданами.

На тім боці телефону пливло крижане мовчання. Простір уже не мав значення. Нас розділяло більше ніж простір.

Може, колись стрінеться МОЯ? Може, тоді. Ах, дурнику! Прадавня легенда Платона морочить усім вам голову. Розділені половинки. Шукайте, шукайте! Зливайтесь у жагучому пориванні, а потім нещадний Хронос скористається результатом вашої інтимності: змусить крутити колесо світу ваших нащадків. І так без кінця. Доки не прийде новий Платон, щоб проголосити нову ідею.

Пробач, геніальний вчителю! Я не повстаю супроти тебе, а лише хочу доповнити тебе. Не на половинки розділили вселенську єдність жорстокі боги, а на безліч страждаючих часток. Океан форм. Повернути їм єдність — ось яке завдання перед людиною. Полюбити жінку — простіше. Треба полюбити незмірність і вмістити її в своєму серці…

Прощай, Віто! Плаче моє звичне, людське, земне «Я». І спокійно завмерло космічне. Спокійно? А може, брешу? Як просто ти розділив сам себе на «земного» й «космічного». «Космос віддзеркалюється в кожній росині, в зіниці кожного ока», — сказали древні мудреці. А ти…

Досить. Досить логічної павутини… Сухе клацання важільця апарата. Техніка двадцятого віку. Як легко вона з’єднує і роз’єднує душі. Подарунок Хроноса. «І вогонь зводить з неба на землю». Манить. Полонить. Регламентує зустрічі і розлуки.

А серце болить. Розум не може його заспокоїти. Воно незалежне. Боли, моє серце, боли!

З чого ж почати аналізувати, синтезувати?

Свідомість? Так. Але це не всеосяжне знаряддя. То лише промінчик у безмежному спектрі пізнання. Окрім аналітичного, є багато інших — уже відомих і ще невідомих. Пізнання світу художнє, наукове. Існує бачення релігійне, доросле, дитяче, сприйняття утилітарне, байдуже, радісне, песимістичне. Минуле нагромадило багато зерен пізнання й уяви про світ. Треба розглянути все, що досяжне. Чи є серед них життєдайні?

Книга буття. Легенда про Адама і Єву. Деміург творить людей, щоб населяли планету, щоб панували над світом і любили його. Що ж, і таку гіпотезу слід мати на увазі. Моделювання еволюції. Могутні космоцивілізації спроможні здійснити планетарний експеримент. Все в знанні матерії. Але навіщо? Мільйони років страдницького життя — боротьба зі стихіями природи, війни. Потоки крові, в’язниці, вогнища інквізиції, смерть міріадів невинних — як виправдати такий експеримент? Яке серце повинне бути в деміургів, щоб воно не розірвалося від жаху і жалю?

А втім, жаль — то, може, лише рефлекс нашого самозбереження? Адже ми не жаліємо дерево, камінь, експериментуючи? Ба, навіть тварин не жаліємо, хоч вони й дуже схожі на нас. Отже, в тих міфічних деміургів може бути взагалі відсутнє почуття жалю й співстраждання? Ми для них — експеримент. Наші болі, муки, криваві війни і пошуки істини — лише елементи певної реакції, які вони старанно вивчають, десь використовують. Огидно! І знову ж — огидно для нас. А якщо йдеться про голий інтелект?

Тоді проблема Хроноса — не в наших руках. Час не може бути подоланий. Ми — в’язні. Немає простору для втечі, бо за стінами в’язниці нема буття. Наша можливість — повзання у спіралях гіперпростору. «Прах ти є — і в прах повернешся». Древнє прокляття. Невже в ньому істина? Невже вся проблема — не торкатися яблука пізнання добра і зла? Бути смирненькими рабами деміурга, жити інстинктами, бути в злагоді з фауною й флорою?