Олексій Анатолійович Кононенко - Месник

З Ганною попрощалися там же, в готелі. Зворотний переліт видався довгим і нудним. Обидва спали.

В аеропорту не затрималися.

– З шефом зустрічатися будеш?

– Ми вже про все по телефону переговорили, та й немає його в місті. Хотів запропонувати тобі зараз виїхати, мені треба швидше повернутися, – заклопотано сказав Сашко.

– Мені теж, – засяяв Модест.

Сашко покрутив пальцем біля скроні.

– Домчу до світанку, Ромео! До речі, твій гонорар, – зважив на руці важкий шкіряний гаманець. – Шеф не скривдив.

Перше ж таксі у пустельному досвітньому місті виявилося знайомою «Волгою». Водій усміхнувся:

– Маршрут не змінився?

– «Каждый выбирает для себя женщину, религию, дорогу…» – продекламував Окунь. – Пригости сигаретою.

Курив одну в рік, а тут закортіло…

Двері були не замкнені! Тихенько… Мила… Розкидала руки… По-дитячому сопе…

– Де ж ти був?… Я чекала тебе цілу вічність… Холодний… Йди, зігрію… Господи, як же я тебе люблю!..

– Якого біса ми їдемо на цю звіроферму? – обурювався Болік, ледь гальмуючи на поворотах. – Ну, домовився Саня з Бергамотом, ну, заштопали дірку, чого ще до цього Бергамота на поклон їхати?!

Поруч із Боліком сидів Пастух. Зо два роки він випасав, тобто контролював на трасі проституток. Прізвисько з того часу до нього і прилипло. На задньому сидінні зручно розмістив свою улюблену гепу Льолік. Ворота відчинилися, щойно вони під’їхали до звіроферми, дзенькнула мобілка.

– Під’їжджаємо до жовтого двоповерхового будинку, – оголосив вказівку шефа Льолік.

– Шанують, мля, ні зупинок, ні перевірок, – зауважив Пастух.

Коли вибралися з машини, Льолік скомандував:

– На другий поверх у більярдну.

На величезному адміральському більярдному столі ліниво ганяв кулі Сашко Жабов.

– Пастух, бери кий, – вибрав собі партнера шеф. – А ви, пацани, сідайте. Там, у холодильнику, пиво, сік.

– Ми шо, тут зал орендували? – вивалив очі Болік.

– Нас запросили в гості. Якщо нам тут сподобається, можемо приїздити хоч щодня.

– Нічого, – відкриваючи пиво, оцінив Болік, – навіть дуже нічого.

– А де ж господарі? – виставляючи кулі, запитав Пастух.

– Зараз будуть. Для початку ми між собою дещо перетремо… – Жабов різким ударом розбив піраміду і поклав кий на стіл. – Я відправляю Модьку і Лану в село, вони будуть там у лісах дещо шукати, ви утрьох поїдете слідом…

– На фіга? – мляво запитав Болік.

– Так треба! Може, доведеться Модесту допомагати, а може, відібрати те, що він знайде… До вас під’їдуть ще троє від Бергамота. Модя і дівка знати про них не повинні. Всю брудну роботу будуть виконувати вони. Конкретні вказівки в деталях одержить Льолік, він буде за головного. І щоб ніякої самодіяльності…

– А я б цю жовтошкіру трахнув… – мрійливо потягнувся Болік.

– От і трахнеш! – одразу ж відповів Жабов.

Болік поперхнувся пивом.

– Коли все необхідне буде у вас на руках, Модеста… приберете! Тільки не самі, нехай це зроблять люди Бергамота, у нього є професіонали. А Лана буде вам у подарунок… Потім віддасте її партнерам…

– …якщо буде що віддавати, – закінчив Пастух.

– Усе, я пішов, люди Бергамота зараз будуть. У принципі, ви один одного знаєте, бачилися. Переговорите і вперед. Там є один тихий хутір, Льолік знає. Ваша база. Я, може, туди під’їду.

Сашко Жабов вдавлював педаль газу, не звертаючи уваги на знаки і повороти.

«Так, разом училися! Так, разом виросли! Так, у друзях ходили! Так! Так! Так!!! Ну і що?! Мене ніхто не пожаліє! Тільки розслаблюся – зжеруть з потрохами! Чому я повинен жаліти Модю? Лану потрібно прибирати? Потрібно! А Лану він ніколи не простить. Та й сам він знає багато, він і учасник, і свідок. А це ті, кого… Шеф правий!»

Єгор Ігорович ішов легко, незважаючи на свої шістдесят дев’ять, Модест і Лана ледь встигали за ним. Стояли перші дні осені. Ліс не поспішав розставатися з листям, хоча в багатьох місцях уже перефарбувався. Модя задивився на Лану і наткнувся шиєю на гілку. Боляче…

– Це тобі не на Адріатиці, – іронічно шпигнула дівчина.

– Чому ти ображаєшся! Начебто я зі своєї волі туди поперся.

– Але із задоволенням!

– Сама ж казала, щоб я слухав шефа, кивав і виконував…

– А на пенсію не хочу, – задумливо мовив лісничий, – хто замість мене буде, хто ліс знає? Приїздив, правда, один на практику, юний зовсім, серйозно його спочатку не сприйняв. А він розумний…

І Модест, і Лана в душі зраділи, що Єгор Ігорович перервав їхню суперечку. Їм обом набридло сперечатися, а зупинитися не могли.

– Ну от, прийшли.

За кущами виднілася дерев’яна огорожа, за нею акуратний будиночок на галявині з приліпленим довгим сараєм.

– Ось моя хата. Разом з дружиною будували, земля їй пухом. Куми допомагали. А прибудову сам робив, щоб усілякі потрібні і непотрібні речі десь складати. Ходімо, собак немає, Жиган мій загинув, чекаю щенят від кумової вівчарки.

У хаті було дві кімнати.

– Нам з дружиною більше і не потрібно було, – ніби виправдовувався лісничий, – дітей немає. Ви розташовуйтеся в кімнаті, а я на горищі ночуватиму або у прибудові. Та й піду я сьогодні на кілька днів, так що заважати не буду.

– Дякуємо! Ми ненадовго.

– Так хоч і надовго. Живіть, веселіше буде. Я радий, що Модест оженився. Марс усе сподівався на онуків… Добрий мужик був, правильний. І це… син у нього правильний… Дмитро, виходить, чи Модя, як ви його там у місті називаєте, – підхвалив сина свого приятеля лісничий.

Лана весело дивилася на Модеста. Не розсміялася тільки щоб не скривдити старого.

– Дочко, накривай на стіл.