Маріанна Маліна - Фіолетові діти

Кінець конференції безнадійно змазано, зал розхвилювався. Деякі люди повставали з місць і намагаються прорватися до сцени, інші сидять на місцях, як пришиблені. Увесь цей безлад можна описати одним словом: шок.

Шокована і я. Про надможливості вже знають! Під них навіть встигли підвести такі-сякі наукові докази. Отже… Що? Світ і справді змінюється! Діти з моєї школи — не виняток! І Альона… мала рацію… Від спомину мене обдає мов окропом. А потім холоне в животі і трохи нудить. Нудить… від реальності. А ще й від того, як Мирослава використовує у своїх цілях малу із зацькованим поглядом.

Щоб заспокоїти людей, на сцену виходить організатор. Нагадує про те, яких «елітарних» людей сюди зібрали, та про необхідність дотримуватися порядку. Але збуджені люди штовхаються, як малі діти, намагаючись пробитися до Мирослави. Вона швиденько залишає сцену.

Коли слухачі нарешті вихлюпуються в фойє, мало кого з них цікавить фуршет. Але Мирослава і тут не має наміру ні з ким розмовляти та роздавати інтерв’ю. Особливо вона не має наміру дозволяти розпитувати свою підопічну. Миттю охоронці в цивільному відтісняють від неї цікавих, і Мирослава з дівчинкою швиденько проходять до виходу і сідають в чорну машину з тонованими шибками та їдуть геть.

Я, покрутивши в руках блакитну візитку і не побачивши там нічого нового, засовую її до кишені та задумливо беру до рук склянку з апельсиновим соком, яку мені подає Ігор. Він не збирається проґавити нагоду трохи попоїсти. Поки він з ентузіазмом пхає собі до рота бутерброда з ікрою, я поглядом шукаю його батька. Але «дона» Селезньова ніде не видно — він наче зник. З Мирославою? Чи з білявкою? Як я не звернула на це уваги?

— Ти чого-небудь вип’єш? — питає Ігор, наливаючи собі в бокал червоного вина.

Я заперечливо хитаю головою, поглядом показуючи на сік, мовляв, у мене вже є. Та питаю:

— Що ти про це все скажеш?

— Про superhomo? — уточнює Ігор і відпиває вина.

— Так, про них… — киваю.

— М… м… м… Я вважаю, що трохи зарано було демонструвати це публіці. Але Мирослава таки вперта дама, від свого не відступилася. Жадає слави, — він закочує очі та закушує оливкою, підчепивши її на зубочистку. — А взагалі-то батько був проти…

— То ти про все це знав? — здивовано дивлюся на нього.

— Угу, — байдуже киває Ігор та видивляється на столі, чого б іще перехопити.

Мене починає щось у ньому дратувати: чи то його манера завжди щось жувати, чи то манера приховувати інформацію, а потім вдавати, що нічого не трапилося.

— То ти знайомий із Мирославою? — щурю очі.

— Угу, — знову байдуже киває він, — вона вже давненько співпрацює з батьком…

Я тільки мовчки кліпаю.

— Вірніше, він із нею співпрацює,— продовжує Ігор, підхоплює виделкою тістечко, що було посередині столу, пхає його до рота, пережовує та махає рукою, — м… м… м… я вже заплутався, як вони співпрацюють…

— То вони працювали в цьому проекті з самого початку?

Цинічність Ігоря мене починає шокувати.

— Звичайно! Як можуть такі важливі для держави справи відбуватися без відома… — вишкіряється він, наливає собі ще і відпиває,— без відома м… м… м… мого батька та відповідних органів.

— То де вони цих надлюдей вирощують? У Запоріжжі? Чи в столиці? — вже трохи виходжу з себе й уважно дивлюся в очі Ігорю. — Чи то секрет?

— Даринко, не дивися на мене так, бо мені страшно, — мугикає та вилуплює очі у відповідь уже трохи п’яненький Ігор. — Я ж ні в чому не винен…

— То де?

— В Запоріжжі…— белькоче він.

— То ти вважаєш нормальним те, що вони роблять? — я відчуваю майже відразу до Ігоря, що так спокійно жує чергового бутерброда та кліпає у відповідь…

— А що? Вони їм допомагають… — невпевнено відповідає.— Ти чого, Даринко?

— Вони їм допомагають? Допомагають осягнути свої можливості? Чи як там казала Мирослава? І при цьому їх демонструють, як дресированих собачат?

Тут обличчя в Ігоря витягується, і він жорстко кидає мені у відповідь:

— Все це робиться задля нашої з тобою безпеки! І я не знаю іншого методу, крім контролю…

Я мовчки ставлю склянку на стіл, розвертаюся й прямую до виходу. Ігор майже одразу наздоганяє мене:

— Даринко, ти що? Образилася на мене? Почекай, я тебе відвезу…

Мені хочеться сказати щось дошкульне Ігорю, хочеться, щоб він відчув хоч трошки з того, що відчуваю я…

— Як це ти стола з їжею полишив? — уїдливо кидаю у відповідь.

— Даринко, вибач… — не відстає Ігор. — Я тобі все розповім, все, що захочеш, тільки не йди…

Від його запобігливості мені стає соромно, і я не знаю: чи то за нього, чи то за себе…

— Зараз я принесу тобі твоє пальто, — вмовляє мене Ігор. — Почекай!

Я зупиняюся біля гардеробної, спираюся ліктем на парапет та відвертаюся від людей, щоб ніхто не бачив, як несподівані сльози виступають у мене на очах.

Ігор повертається швидко (як йому вдається завжди пролізти без черги?). Допомагає мені вдягнутися, чесно дивиться в очі й переконливо запевняє:

— Я ж твій справжній друг. Я ніколи тебе не ображу… Ніколи…

Вечір. Сиджу на дивані біля телевізора. Холодно. Кутаюся в теплий плед, але він мало зігріває. За вікном рипить стара гілка, яку роздратовано метеляють пориви