Клод Кампань - Діти морських туманів

лягло в дрейф…

Потім — уже тихше, ніби по секрету:

— Це для мене щось та важить, Фан, — знову опинитися на борту норвезького корабля, ти ж розумієш?..

Я злегка кивнула головою: о, я дуже добре розуміла…

— Послухай, Яне, — рішуче мовила я. — У мене тут є приятелька по колежу Анжельє, яку я дуже люблю і яку не бачила з Різдва. Вона живе поблизу, пішки йти чверть години…

— Та що ти, Фанні!.. Хочеш уже йти? Хіба тобі тут не подобається?

Щире здивування бриніло в голосі Яна.

— Ні, тут дуже добре, але морський корабель і молоді дівчата — то зовсім різні речі… Уже давно минув той час, — сказала я тихо, — коли дідусів колишній товариш по плаванню міг назвати мене «юнгою»…

Наші погляди зустрілися — може, Ян теж шкодував, що цей час минув?..

— О котрій годині заїхати по тебе до твоєї подруги, щоб одвезти до Сонячних Дзиґарів? — тільки й спитав він.

— У батька її є, машина, він сам відвезе мене. Отже, ти зможеш лишитись на «Таборі» скільки схочеш.

— А що б ти сказала, — він вагався, — якби я прийняв запрошення офіцерів і провів цю неділю з ними і навіть залишився ночувати на кораблі?

Мені якось вдалося стримати тремтіння в голосі.

— Ну, звісно, Яне! Ти можеш робити все, що тобі подобається. Особливо на кораблі твоєї країни…

Як би мені хотілося, щоб він почував себе не таким вільним, мій норвезький принц!.. Але він обмежився тим, що провів мене до кінця трапа. І я покинула його там, на набережній: висока самотня постать, на губах — легка усмішка, усмішка дитини, яка може цілком віддатися своїй радості…

Розділ п'ятий
ЦІ ВОЛАННЯ, ЯК ГОЛОС
ЗАБЛУДЛОЇ ДИТИНИ СЕРЕД НОЧІ…

Коли вранці Давід Ферк увійшов до контори морського комерційного посередника і спитав, чи може він побачити Яна, на обличчях кількох чиновників з'явилися посмішки. Це вже втретє на цьому тижні він приходить сюди… Йому відповіли, що Ян проколов камеру і застряв біля ремонтної майстерні на вулиці Верден, у портовому кварталі.

— Ну, це ще півбіди! — сказав наполегливий Давід. — Поїду по нього! Маю ж я зрештою подякувати йому за те, що врятував мою доньку…

Скоро він різко загальмував біля майстерні з бензоколонкою, де Ян, нічого не підозріваючи, ждав, доки йому полагодять мотоцикл.

І тут за кілька секунд все закрутилося, як у вихорі.

Камеру було полагоджено, і Ян вже збирався рушити з місця, коли раптом сердито закричав механік, високий кремезний чолов'яга в зім'ятому кашкеті. Сірий «ягуар», щойно заправившись, буквально вислизнув у нього з-під носа. Зухвалий шахрай-водій, не кажучи ні слова, вискочив з максимальною швидкістю на дорогу, помчав геть, не заплативши.

— Мерзотник! Він же взяв у мене шістдесят літрів!

Це було мов ланцюгова реакція, яку ніщо вже не могло спинити. У відповідь на крик механіка Ян натиснув на педаль стартера. Мотоцикл заревів, і хлопець умить осідлав його, вирішивши наздогнати злодія. Та нараз в його мозку майнула думка: двоє ловців — краще, ніж один, і двоє свідків — теж. А за десять метрів від нього біля свого «дофіна» стоїть отой худорлявий прудкий незнайомець. Ян під'їхав до нього:

— Їдьмо разом! Згода? Удвох його легше схопити…

Мосьє Давід Ферк, викладач з ліцею Марієтт, скочив позаду Яна на мотоцикл, і той як блискавка рвонувся вперед.

Вулиця Верден — широка, пряма і в кінці тижня майже порожня. За якусь мить «ягуар» показався вдалині, потім завернув і зник за поворотом.

Ян збавив газ на повороті.

— Тримайся міцніше! — машинально гукнув він своєму пасажирові.

— Не турбуйся! — прокричав йому на вухо Давід.

Азарт гонитви опанував і його. До того ж йому був до смаку стиль цієї його зустрічі з симпатичним незнайомцем.

— Жени до моста Ламп, — гукнув Давід. — Здається, на номерному знаку було «80», отже, він з департаменту Сомма. Машина, певно, виїхала з Булоні на Паризьку автостраду.

— Ти не зауважив всього номера? — спитав Ян, закинувши назад голову.

— Ніколи було.

— Шкода, старий…

Мотоцикл петляв, обганяючи різний транспорт. Коли доїхали до половини мосту, Ян цмокнув язиком:

— Он він знову… Попереду… Але він проскочить! А ми — ні!

На роздоріжжі за мостом рука регулювальника спинила рух. Мотоцикл проскочив уперед, аж поки не опинився в голові колони машин, то була затримка щонайменше на двадцять-тридцять секунд. А тим часом…

— Я злізу, — сказав Давід. — І поясню йому…

— Надто довго! Сиди. Я сам це зроблю.

Дарма що полісмен двічі просвистів йому, Ян під'їхав до нього й спитав з навмисним жахливим акцентом, усміхаючись своєю чарівною скандинавською усмішкою, як їм проїхати на Париж. Полісмен кинув стомлений погляд на мотоцикл, побачив іноземний номерний знак:

— Он туди, праворуч! Проїжджайте!..

Ян шалено мчав уперед, не спускаючи з ока сірої плями машини-утікачки, що маячила вдалині. Через кілометр йому пощастило наблизитися до «ягуара» — той мусив пропустити школярів, що саме переходили вулицю. Ян вирулив на кілька метрів перед автомобілем і зупинився.

— Тепер він попався, голубчик! — вигукнув Давід, який теж думав про новий маневр. — Гальмуй тихо, зовсім тихо. Ти поступово змусиш його збавити швидкість і зупинитись.

Але його ще не схопили. Поки рух на автостраді був дуже напружений, «ягуар» мусив збавити швидкість, скоряючись мотоциклові. Та незабаром, саме при виїзді з міста, транспортний потік порідів, і потужна сіра машина рвонула вперед, за кілька секунд розвинула швидкість близько ста кілометрів на годину, минувши переслідувача, мов простий придорожній стовп. На максимальній швидкості спустившись з косогору, «ягуар»