Олександр Казимирович Вільчинський - Льодовик

(про це мене у свій час також попереджали). Сам Міха так захотів, щоб був лише я цілодобово без підміни. У нас і револьвер є один на двох, травматичний, але Міха тримає його у своєму портфелі. А ще він часом усе вимірює грішми.

— Дурню, за нічні години будеш отримувати від них півтори ставки на халяву, — агітував він мене ще у ті перші дні моєї служби.

Так я і став звіздарем. Це моя давня пристрасть, ще із середньої школи. Але той шкільний телескоп, що його часом наш із Міхою дядько Кіндрат, учитель математики, якому часом накидали ще й астрономію, ставив у зоряні вечори у себе перед верандою, добре зближував лише поверхню Місяця. Міха пам'ятав дядька Кіндрата навіть краще, ніж я, бо на три роки старший, і тому, коли я поставив перед ним умову, мовляв, придбай мені потужного телескопа, не такого, як у нас у школі, зрозумів мене з півслова.

Десь через два тижні телескоп у нас з'явився. Величезна срібляста труба на тринозі збоку нагадувала ракетну установку. Петруня допоміг мені витягти його на мансарду, за це я часом дозволяю йому подивитися на зоряне небо, але його, як і колись, вражає лише Місяць. А моє перше відкриття мене розчарувало, хоча мало б бути, мабуть, навпаки. Тим часом я познаходив усі знайомі сузір'я, після Льодовика вони залишилися такими самими, як і до нього. І спершу було якось навіть дивно, що у нас тут таке, а у них там, у космосі, нічого не змінилося.

Але це я тільки у перші дні не міг відірвати ока від лінзи. Тепер я все рідше дивлюся у телескоп, а зоряне небо наганяє на мене печаль. Хоча Міха й досі думає, що я не висипляюсь саме через телескоп. Проте якщо й не висипляюся, то зовсім через інше. Звісно, Інтернет, що ж іще! Ну, можливо, ще через Мамонтові пісні. Точніше, одну й ту ж пісню, яку він, бува, затягує близько опівночі. Раніше я стукав капцем зі свого боку у нашу спільну з ним стіну, на якій у мене «Бітли» й вирізки із журналів, і Петруня переставав співати, натомість із–за тонкої, в одну цеглину стіни починали долітати інші — схожі на гарчання — звуки.

Тож я вирішив, що нехай краще вже співає, хоч я думаю, що він при тому ще й напивається. Сам із собою, як і належить загадковій російській душі…

— Сотня юних бойцо–ов!.. — тужливо виводить за стіною Мамонт. — Із будьо–оновскіх во–ойск!.. — Я чую, як він робить у цей момент глибокий вдих, і навіть уявляю, як при тому ще й шкребе своє неголене мамонтяче підборіддя, бо це його улюблений жест. — На развєдку в па–ля па–ска–кала! — закінчує він по складах майже речитативом і це: «На развєдку в па–ля па–ска–кала!» — виходить у нього вже просто криком.

Потім він робить довгу паузу, мабуть, у цей момент і відсмоктує «із горла», і нарешті продовжує, ще тужливіше: «Ані єхалі, мчалісь да–ра–да да–ра!..» — і знову глибокий вдих, і далі… «Па шірока–ай украі–інскай стєпі–і–і… і!» — після цього знову пауза. А далі знову все спочатку…

Трапляється, що і серед дня він раптом починає те саме біля Гляціала, коли гепає льодорубом. Якось, коли він, як завжди, стиха, але трохи голосніше, ніж звичайно, затягував, загнавши льодоруб у крижаний хвіст Гляціала, а мене із–за теплиці просто не бачив, я став свідком того, як його пісню враз підхопив чийсь фальцетик із–за двометрової бляшаної огорожі через дорогу. Петруня спочатку ошелешено замовк, а потім почав йобкати у відповідь. Я вже давно не чув з його боку настільки натхненного йобкання.

Чому Росія–Московія все втратила, втрачає і буде втрачати? Про це Петруні їсти не давай, а лише б побалакати.

— Я мушу ще дещо пошукати, — каже він і робить глибокодумну паузу.

Мене часом просто бісять ті його паузи. Але, коли я ось так нервую по дрібницях, у мене з носа може піти кров. Одного разу вже таке було, і я себе стримую, наскільки можу. Бо ж головне, щоб для медкомісії це залишалося таємницею.

— Що ти мусиш пошукати, Петруню?

— Я мушу пошукати дещо…

— Що дещо?

— Дещо в собі, розумієш?

— А якщо там нема?.. Якщо ти там нічого не знайдеш? Хоча мені, наприклад, подобається, як ти співаєш або як ти йобкаєш! — вивалюю я йому.

— Перестань… Тобі що, так легко зрозуміти себе? — І знову та награна пауза.

— Це не страшно, це пройде. Слухай, а мрії у тебе є? Є щось таке дурне і нездійсненне? — Я розумію, що цієї миті сам виглядаю дурнем.

— Щоб Україна нарешті стала вільною! — кидає він, майже без паузи. — І щоб усі покаялися. Без каяття нічо' не буде!

* * *

Іноді, коли мої мрії про Іру взагалі починають переходити якусь межу, що я навіть потай від Міхи вигадую причину, щоб зателефонувати їй до Одеси. «Як там тумани з моря?» — я завжди починаю саме з цього, потім ще запитання про погоду, а далі взагалі забуваю, чого телефоную. Тоді я розумію, що просто настав час знайти іншу жінку. У такі моменти я злюся і на себе, і на неї, і на весь світ.

Часом зганяю злість на Гляціалі, одним махом відколюючи йому по півбока, що наросли за ніч, часом на Петруні, посилаючи його разом із його шахами. І щастя, якщо у цей час повіє північний «вітер пєрємєн» і принесе мені Ліду, але трапляються і якісь випадкові відвідувачки. Міха, до речі, можливо, про щось таке й здогадується, тобто про моє ставлення до Іри, бо деколи, наче випадково сам підсаджує до мене якихось дивачок.

Можливо, й справді випадково, бо при жінках він завжди просто звіріє, починає корчити із себе гірського марала. Якщо він у наших стосунках і переходить межу, то лише при жінках. Точніше