Борис Опанасович Комар - Мандрівний вулкан

Венслав Кручек і Оксана вже чекали його біля вузенького струмка.

— Все гаразд? Вас ніхто не бачив? — запитав Віктор, оддихуючись після швидкого бігу.

— Ні, — відповіла Оксана. — А що?

— Нам треба поспішати, бо по мене вже приходили оті пришелепуваті наглядачі.

— Куди поспішати? — утупив у нього посоловілі очі Венслав Кручек.

— Таж у лабіринт.

— Який лабіринт?

— Той, що ви обіцяли по ньому провести мене на нижній поверх до шлюзу.

— Не знаю… нічого не знаю…

Віктор здивовано поглянув на Оксану:

— Що з ним? Що сталося?

— Це в ньому перестає діяти твоє тепло і починає перемагати рибка, — пояснила дівчина. — Візьми його руку.

Юнак узяв Венслава Кручека за руку, потримав. Невдовзі в того відновилася пам’ять і він сказав зовсім спокійно, наче з ним щойно нічого й не сталося:

— Ну, то рушимо далі?.. Ага, ось доріжка… Бач, уже заросла травою… По ній і підемо.

Стежка довела до кам’яного муру і вперлася у залізну браму, біля якої в стіні світилося кілька десятків різнокольорових слюдяних вічок.

— Звідси й починається електронний лабіринт, — мовив Венслав Кручек.

Він підійшов до вічок, помахав перед ними долонею, як це роблять фокусники-ілюзіоністи в цирку, і важка брама повільно відчинилася.

— Не подумайте, що роблю чудеса, — сказав учений. — Я просто перетнув долонею на деяких вічках промені світла, які падають на фотоелементи, що містяться у протилежній стіні і зв’язані з електронним реле. Тепер, будь ласка, запрошую вас до господи пана інженера Мінца! — вклонився, пропускаючи наперед Оксану і Віктора.

Вони зайшли в досить просторий, освітлений сонячною фарбою зал, з якого пірнав у глибину східчастий напівтемний тунель.

Віктор в одній руці ніс вузол, а другою стискав долоню Венслава Кручека, боячись утратити з ним біологічний контакт, як він назвав це для себе.

Коли ступили в тунель, унизу перед ними раптом стали розповзатися, провалюватися східці. Віктора кинуло в холод, і він злякано подався назад, тягнучи за собою поводиря.

Венслав Кручек нервово смикнув рукою.

— У тебе долоня той… охолола… Я іду звідси… Я не тямлю.

— Постривайте! Постривайте!..

Але професор уже нічого не розумів. Спритно відскочивши вбік, він поглянув на Віктора, як на порожнє місце, і побіг до виходу.

— Та постійте ж! — у розпачі закричав Віктор і кинувся навздогін.

“От лихо! Мені, виходить, не можна ні хвилюватися, ні боятися, бо тоді починають холонути руки, а бісовій рибці саме цього й треба. Але ж я не дерев’яний, щоб на все дивитися байдуже і нічого не брати до серця…”

Від великого збудження відчув, що цього разу його кинуло вже не в холод, а в жар. Наздогнав Венслава Кручека і цупко схопив за руку:

— Не пущу!..

Кручек зупинився. Якийсь внутрішній промінь освітив змарніле, виснажене обличчя. Контакт знову було знайдено.

— Ви пам’ятаєте, куди ми йшли?

— Пам’ятаю, — кивнув. Потім подумав трохи, запитав: — А чого ти так налякався, що в тебе похололи руки?

— Кожен злякається, коли в нього під ногами східці почнуть провалюватися…

— Це тобі здалося. То лише світловий ефект… Ну, гаразд, ходімо. Тільки тепер слідкуй, щоб у тебе не холонули руки.

“Добре йому говорити. Я ж не піч, куди можна підкладати паливо і постійно підтримувати тепло…”

Спустилися в підземелля. Далі йшли вузькими ходами, які то впиралися в поперечні похмурі коридори, кручені хідники, то вели до глухих кутів. Часто доводилося повертатися назад, звертати праворуч або ліворуч, тупцятися довго на місці, поки Венслав Кручек пригадає, у який коридор чи хідник заходити.

Біля одного з отворів Віктор побачив людський кістяк і відвернувся.

— Це скелет члена нашої експедиції, який хотів пройти через лабіринт на другий поверх, — скрушно мовив Венслав Кручек.

“Отак, може, й наші десь тут валятимуться… — подумав Віктор і спохопився: — Але ні, не треба про це думати, бо можуть захолонути руки, тоді рибка знову переможе вченого, тоді і ми всі загинемо тут”.

Зупинилися на невеликому майданчику. Там було аж п’ять різних за шириною і висотою входів. Венслав Кручек ступив до найширшого.

— Запам’ятайте цей вхід. Сюди ми й підемо.

За входом виявився вузький круглий коридор. Пройшли по ньому раз, удруге, втретє… Далі не було видно ані виходу, ані входу.

— Не розумію, — стривожився Віктор, — де ж подівся той вхід, у який ми зайшли? Уже робимо, мабуть, десяте коло! Так можна крутитися без кінця і краю!..

— Ми в пастці, — пояснив Венслав Кручек. — Але ти молодець! Добре, що точно підрахував, яке саме коло ми зробили. Отже, ще залишилося п’ять, потім зупинимося й зачекаємо. Вхід має з’явитися автоматично. Але, коли помилилися, його не буде.

Вони ще п’ять разів пройшли глухим круглим коридором і стали чекати. Вхід не з’являвся.

— Ось бачиш, ти сам збився з рахунку і мене збив, — дорікнув Вікторові Венслав Кручек. — Коли людина рахує, не можна розмовляти!

— Що ж тепер буде? — запитала розгублено Оксана.

— Треба пильно оглянути оцю стіну і знайти у ній голубий камінець. Шукайте!

Незабаром вони знайшли той голубий камінець. Венслав Кручек натиснув на нього долонею, стіна затремтіла, посунулась униз, і перед ними відкрився вхід до кімнати, у якій стояли стіл, стільці й диван, оббитий шкірою якоїсь морської істоти.

— Це половина пройденого шляху, — сказав Венслав Кручек. — Присядьмо