Емма Йосипівна Вигодська - Небезпечний утікач

— тисячі рушниць, десятки тисяч патронів; зброя — хліб повстання.

Ворота Арсеналу зачинені. Два англійські лейтенанти замкнулись і забарикадувалися зсередини. Усі арсенальці ще рано-вранці залишили офіцерів, усі вони — індійці, солдатів-британців нема. Нема кому захищати склади Арсеналу.

— Іменем правителя Делі, відчиніть збройові склади!..

Кінний рісальдар, Рустем-хан, тубільний офіцер мірутського полку, під'їхав до воріт. Мертва тиша відповідає Рустем-хану.

— Іменем Бахадур-шаха!

Рісальдар зіскакує з коня і стукає держаком шаблі в залізні ворота.

— Іменем шаха Делі!..

— Іди геть! — відповідають йому з-за воріт. — Ми не відчинимо бунтівникам.

Це лейтенант Форрест вийшов з внутрішніх приміщень Арсеналу.

Ага, ферінги відповідають!.. Каміння, шматки заліза летять у міцні перекладини воріт.

— Віддайте зброю, ферінги!

— Патрони!.. Порох!..

— Зброю повстанцям! Відчиняйте склади!..

— Геть, бунтівники!.. — кричить лейтенант, і його тонкий голос зривається. — Ви зрадили нашу королеву!..

— Більше не королює над нами твоя королева!.. Відчиняй!.. — реве натовп.

Скажені удари по воротях. Штурмом ідуть на стіну повстанці. Ворота міцні,— подвійні, оббиті залізом.

— Драбини! Несіть драбини! — командує Рустем-хан. Група сипаїв іде в обхід, приставляє штурмові драбини до бокової стіни, люди видираються нагору, десятки голів уже на гребені мурів…

І тут поштовх страшенної сили струшує землю. Гуркіт розколює небо, — гуркіт, якого не чула земля Азії.

Здається, наче вогняні надра землі, прорвавши кору, з шаленою силою шугнули до неба.

Це два британські лейтенанти, бачачи, що Арсенал переходить до рук повстанців, висадили в повітря порохові склади.

«Хай до диявола усе летить, тільки б не дісталося повстанцям», — вирішили офіцери. Один лейтенант чергував на рампарті[12] муру, другий чекав унизу, біля входу в центральні склади. Коли повстанці почали приставляти до стіни штурмові драбини, перший лейтенант обернув до товариша бліде від люті обличчя. «Вони зараз ввірвуться!» Другий підкинув над головою кепі. Це був сигнал. Сержант, який стояв біля порохових бочок, чиркнув сірником.

Центральний круглий будинок Арсеналу розколюється, як начинена порохом величезна бомба. Стовпи полум'я й чорного диму летять до небес. Меркне сонце. З гуркотом валяться навколишні будинки.

«Великий боже!.. Рятуйте!.. Рятуйте!..» Закривавлені люди, втративши розум, метушаться серед уламків цегли, у хмарах білої вапнякової пилюги.

Далеко відкинуло юрбу. Жителі міста тікають із сусідніх вулиць. Жінки, лементуючи, несуть на руках закривавлених дітей.

— Де Рустем-хан? Рісальдара вбито. Силою вибуху його закинуло на стіну будинку.

Замішання в рядах соварів. До самого Мусульманського Базару і Раджраттських воріт відступила кіннота. Квартали навколо Арсеналу спорожніли.

— Горе нам, брати!.. Чим воюватимем?

Нові й нові хмари диму здіймаються до неба, — це вибухають нові підземні склади. Довго не стихає тріск ракет, що вибухають на складах, і стрілянина патронів у вогні.

Три години після полудня. Сонце нестерпно пече. Люди шукають затінку. Вони хочуть зняти ранці, напитися води біля фонтанів, відпочити.

Сипаї купками блукають по завулках.

— Ми відстали від своїх… Де нам ставати? — питають одні.

— Ідіть у палац. Там скажуть! — кричать інші.

— Панування ферінгів скінчилося. Тепер Бахадур-шах сам наставлятиме начальників над нами…

Але Бахадур-шах мовчить. Він звелів замкнути ворота, які ведуть з палацу до міста. Бахадур-шах боїться повсталого війська.

— Рустем-хана вбило вибухом. Хто ж тепер буде нашим рісальдаром? — питають один в одного кінні совари.

Високий сипай у формі гренадерського полку вилазить на вцілілий уламок стіни.

— По своїх полках, солдати! — кричить гренадер. — Чи ви хочете, щоб саїби захопили вас несподівано і перебили, як стадо кіз?.. Сипаї із Мірута!.. Дев'ятий аллігурський!.. Кіннотники вісімдесят другого!.. Кожен до свого прапора!..

— Так! Так!.. Триматися старих товаришів. Правильно, правильно! — кричать солдати. — Кожен до свого прапора!..

Сипаї-піхотинці галасливим табором розташовуються на Срібному Базарі і сусідніх вулицях.

— Панування ферінгів скінчилося!.. Сам Бахадур-шах призначатиме начальників над нами!..

Сипаї чекають біля похідних вогнищ на базарній площі.

— Чого ж мовчить Бахадур-шах?

— Скоро він пошле своїх гінців по місту!

Величезна чорна хмара, пронизана полум'ям, довго стоїть над центром міста, її видно на багато миль навкруги, з далеких і близьких селищ.

Шоста година після полудня. Незабаром зайде сонце. Кінні совари, розбившись на дрібні загони, повільно проїжджають по вулицях.

— Рустем-хана вбито… Хто ж буде начальником над нами? — питають один в одного мірутські кіннотники.

— Чекайте, чекайте вістей від Бахадур-шаха. Шах сам вибере начальника над кінними й пішими військами.

У палаці — нарада. Старий шах не скоро опам'ятався після хвилювань довгого дня. Він зібрав своїх міністрів на раду.

— Кого ми призначимо начальником над повсталими полками? — питає у міністрів Бахадур-шах.

Міністри заклопотані. Міська біднота вийшла із своїх халуп. Повсталі селяни отаборилися на міських площах. На вулицях повно солдатів — і кінних, і піхотинців. Ще ніколи не бачило старе місто такого численного війська.

Міністри хмуряться.

— Потрібна сильна рука, щоб міцно тримати наших гостей.

Сам Мірза-Могул, шахів син, хоче говорити. Усі дивляться на Мірзу-Могула.

Принц розжирів від бенкетів і свят, від спокійного життя у покоях батькового палацу. Лінивим рухом Мірза поправляє на грудях атласну безрукавку.

— Я, син шаха, буду начальником над усіма військами, — гордовито повідомляє він.

Міністри дивляться один на одного. Міністри не сміють заперечувати Мірзі. Але сам старий шах хитає