Олександр Романович Бєляєв - Мертва голова

світових дотепів і жартів», з грамофонними пластинками, кінотекою. Справа Бекфорда була розрахована на масовий збут, і тому Сполдінг взявся вивчати «середнього американця» — його смаки, його вдачу.

Треба було з’ясувати, чому рекордні програми Бекфорда не викликають колишнього сміху і чим можна знову викликати цей сміх. Від вивчення натовпу, масового «середнього американця», Сполдінг перейшов до вивчення окремих людей, типових представників певних класів і груп населення. Розсмішити безробітного, робітника, службовця, що перебуває під страхом звільнення; домовласника, що лишився без пожильців; крамаря без покупців, антрепренера порожнього театру. Розсмішити голодного каліку, арештанта, меланхоліка. Розсмішити людину, пригнічену турботою, занепокоєну, стривожену. Розсмішити всіх їх — значить розсмішити середнього американця, від природи здорового, схильного до оптимізму і гумору.

Після наполегливої праці Сполдінгу вдалося розв’язати це завдання.

— Ви навіть мертвого примусите розсміятися, Сполдінг! — говорив задоволений своїм консультантом Бекфорд.

Можна було зайнятися розширенням виробництва. І тут Сполдінг проявив велику винахідливість. Він розширив коло клієнтів, замовників, обновив «асортимент товару», винайшов нові сорти й види продукції. Рекламні проспекти з додатком «зразків товару» розсилались акторам театру й кіно, драматургам, письменникам, журналістам, адвокатам, конферансьє, цирковим клоунам, лікарям, тюремникам, педагогам, професорам, перукарям, навіть настоятелям церков різних віросповідань.

«Сміх, як метод лікування!» — при цьому наводились приклади й авторитетні висновки вчених. «Веселий перукар залучає клієнтуру!» — історія містера Гонкіса, перукаря, що розбагатів після того, як почав користуватись послугами концерну містера Бекфорда. «Клієнт м-ра Бекфорда містер Г. зачарував своїми веселими жартами міс Н., багату і вродливу дівчину, й одружився з нею». «В театрі, де не перестає звучати сміх, ніколи немає порожніх місць — переконливі приклади».

Реклами робили своє, попит на дотепи зріс. На подив самого Сполдінга, він завербував досить багато клієнтів серед церковних проповідників, що якось умудрялися поєднати земний грішний сміх з небесною єлейністю.

З’явились у продажу нові пластинки фірми Бекфорд із записом чарівних виступів Сполдінга, пластинки-листівки з анекдотами й смішними піснями, коробки з сюрпризами, що викликали сміх, фокусні сміховинні сигари, цигарки, цукерки, біноклі, стереоскопи, іграшки, дзеркала, карлики, звірятка, що роблять несподівані забавні рухи чи видають смішні звуки.

В спритних руках Сполдінга сміх, немов міфічний старик Протей, що набирав різноманітного вигляду, перетворювався то в слово, то в звук, то в фарби, то в те й інше, разом узяте. Раптовий успіх — великий доход — приніс останній винахід Сполдінга — вуличні «кіоски сміху», де перехожі за дешеву плату могли за п’ять хвилин насміятися досхочу. Вони виходили звідти з веселими вигуками, їх очі сльозилися від сміху. Це було найкращою рекламою, і біля кіосків завжди юрмились черги.

Справи Бекфорда поліпшилися і швидко пішли вгору. Він був цілком задоволений Сполдінгом, але Сполдінг не був задоволеним своїм хазяїном. Свого часу між ними була укладена така угода: Бекфорд платить Сполдінгу щомісячну тверду плату. Крім того, як тільки прибутки Бекфорда почнуть зростати, Сполдінг одержує два проценти — всього тільки два проценти! — з суми нових, додаткових прибутків. Але чим більше зростали прибутки, тим менше бажання дотримуватись угоди виявив Бекфорд. Він не хотів платити два проценти.

Між Бекфордом і Сполдінгом уже відбулося кілька серйозних сутичок. Бекфорд навіть сам провокував їх: швидше можна було відмовитись від Сполдінга, який, на думку Бекфорда, був уже непотрібен.

— Ну, так не гнівайтесь на мене, містер Бекфорд! — якось вигукнув Сполдінг під час такої суперечки. — Я врятував вас від банкротства. На моєму сміхові ви нажили нові капітали і, незважаючи на свої обіцянки, зараз відмовляєтесь видати мою частку. То знайте ж, що я зумію сміхом відібрати у вас свою частку сміху, перетворену в гроші!

— Правду кажучи, це найбільш невдалий жарт з мого п’ятдесятитисячного каталогу жартів і дотепів, — презирливо усміхаючись, відповів Бекфорд.

— Подивимось, для кого він буде невдалим! — погрозливо заперечив Сполдінг.

Після цього Сполдінг надовго лишився на самоті, проводячи якісь нові досліди.

І ось…

Догори дном

Важке тіло містера Бекфорда, судорожно здригаючись, перевалилося через підлокітник крісла. Обличчя спотворене гримасою істеричного сміху. Шия покрилась великими краплями поту. Пухка рука з масивним перснем на підмізинному пальці безсило повисла, торкаючись персидського килима. Бекфорд намагався сісти прямо, але припадок болісного сміху знову повалив його на бік.

Надзвичайним зусиллям волі містерові Бекфорду, нарешті, вдалося підвестися й сісти прямо, відкинувшись на спинку крісла.

Сміх поволі затихав, немов гуркіт грози, що віддалялась. Містер Бекфорд опам’ятався, але ще не міг збагнути, що, власне, сталося.

Через напіввідчинені двері з сусідньої кімнати, де містився секретаріат, долинали дивні, безглузді, приглушені звуки не то сміху, не то плачу, схлипування, важкі зітхання, стогін, уривчасті фрази і знову сміх.

Нечиста сила якась!

Бекфорд машинально подивився на письмовий стіл, вкритий товстим дзеркальним склом. На ньому лежала чекова книжка з білим корінцем. Бекфорд власноручно вписав у чек «десять мільйонів доларів», розписався, одірвав чек від корінця і подав Сполдінгу. Блідо-синє обличчя Бекфорда стає сизим, щоки ліловими. Новин вибух гавкаючого сміху раптом переходить у несамовитий рев скаженого осла. У відповідь на цей рев у сусідній кімнаті застогнали, завили, загавкали, запирхали, заохали, зареготали різноголосо, але ніхто не прийшов на поміч. Мабуть, їм самим потрібна була допомога. Від цієї думки Бекфорд остаточно оволодів собою — адже він був всесильним главою фірми, власником хмарочосу, він був могутнім паном для всіх цих підневільних людей, які не мали грошей.

Бекфорд спробував відновити в пам’яті те, що сталося, але це нелегко було зробити, бо по сто першому поверху хмарочоса Бекфорда промчав тайфун безумства і все перевернув догори дном. Була знаменита мертва година Бекфорда — від восьмої до дев’ятої ранку, коли він сам особисто готував план денної кампанії — кого пускати на дно, з ким укласти тимчасовий союз, кому завдати нищівного удару. Коли б одночасно провалилася нью-йоркська, паризька і лондонська біржі разом з