Григорій Євгенович Темкін - Зоряний єгер

— Олени Бурцен.

— Так… А коли зроблено запис?

Мені негайно відповіли. Вийшла нісенітниця. Я напружився і зміркував, що кібер перевів дату в умовну систему, яку ми з Сааді ввели для форстанції. Перерахував на абсолютний час. Виходило, запис зроблений на третій день, а точніше, на третю ніч перебування Тринадцятої гіперкосмічної на Мегері. Вочевидь, справді розмовляли її учасники. Але як кібер записав інтимну розмову? І навіщо?

— Де ти це почув? — запитав я.

— Тут.

— У цій кімнаті? А хто в ній жив?

Новина прозвучала для мене несподівано. Я не марновірний, але, якби знав, що загиблий учений жив у цій кімнаті, навряд чи з десяти кімнат на форстанції вибрав би саме цю.

— Якого дідька ти записав чужу особисту розмову? — обурився я.

— Я не записував. Я запам’ятав. Я взагалі все запам’ятовую. У мене практично необмежена пам’ять. Її об’єм…

— Гаразд, помовч. Дай подумати. Так. Я попросив тебе програти бурценівські записи? Повтори.

Раптом кібер заговорив моїм голосом:

— «… А зараз час спати. Втім, давай щось останнє. З бурценівських записів…»

Значить, кібер зрозумів мене буквально. Спрацював якийсь асоціативний ланцюг у його електронному мозку, який увімкнув з десятків і сотень можливих епізодів запис голосу самого Бурцена і його розмови з дружиною. Останньої розмови. На ранок Бурцен і Аніта пішли на маршрут і не повернулися.

Відчуваючи себе так, ніби уриваюся вночі в чужу спальню, я звелів кіберові прокрутити той запис іще раз.

Спочатку зазвучала легка естрадна мелодія, дуже популярна двадцять років тому і знайома мені зі спогадів дитинства. Запхикала сіттара. Відтак пролунав легкий шум кроків.

— Феліксе! — покликав жіночий голос.

— Так! Хто там? — сонно відгукнувся Бурцен. — А, це ти, Олено.

— А ти думав хто?

— Ну що ти, справді…

— Феліксе, мені здається, ти небайдужий до Аніти.

— Перестань верзти нісенітницю.

— Феліксе, облиш її.

— Слухай, давай припинимо цю розмову. Завтра рано вставати.

— Гаразд, я піду. Але прошу: облиш її. Облиш її, або я не знаю що зроблю! — Пролунав жіночий плач.

Прошурхотіли кроки, і знову залишилася лише музика.

— Все. Спасибі за концерт. Іди в залу. — Я відіслав кібера і знову ліг.

Від підслуханої розмови залишився неприємний осад. Не лише тому, що без запрошення вторгся в чужий сімейний конфлікт. Із голосу дружини Бурцена я зрозумів, що вона справді ладна на все…

Сказавши «а», прийнято говорити «б». Припустимо, що Олена Бурцен була доведена до крайності. Я почав думати, чи мала вона можливість… сприяти загибелі чоловіка й Аніти. Відповідь довго шукати не довелося: як медик Олена Бурцен могла й… організувати їх смерть. Так, я постарався наскільки можна пом’якшити це слово: бортовий лікар мав і мотив і засоби, щоб учинити вбивство!

Не можу повірити! Невже та строга втомлена жінка з сухуватим голосом, якою я побачив її на екрані гіперзв’язку, два десятиліття тому була здатна вбити з ревнощів? Але вона була здатна й плакати від ревнощів, і погрожувати. Що, дивлячись на неї сьогодні, навіть припустити важко. То все-таки вбивство? Подія для людської цивілізації надзвичайна, майже немислима, але яка все ж час від часу трапляється. Он воно як буває! Я узявся за це розслідування, щоб розвіяти підозри, а не укріплювати їх. Ех, якби можна було зараз зустрітися з самою Оленою Бурцен!

Утім, чом би й ні? Якщо не зустрітися, то побалакати з нею цілком реально. Добре, що мене забезпечили чотирма флашерами, не забувши додати, що це резерв «Пальміри-інформ».

Я записав питання до Бурцен — усього два слова. Вставив кристал у флашер і звелів кіберові запустити його. Через декілька хвилин флашер вийде в космос, перейде в гіперпростір, витративши на перехід майже всю свою масу. Відтак дасть останній спалах — і у вигляді хвиль прийде на навколоземний ретранслятор. Ще за годину Олена Бурцен отримає гіперграму. У ній будуть указані за абсолютним часом дата, година, хвилина, секунда відповіді й моє повідомлення. Цієї миті другий мій флашер, поставлений на прийом, пірне у гіперкосмос.

Лише жалюгідні дрібки піску падали на скам’яніле дно, але поступово купки зростали в купи, і, коли б піщана буря тривала дещо довше, котлован засипало б цілком. Але небесний секстет над Мегерою вже грав нову музику. Розтанув у рожевому серпанку найбільший місяць, замість нього різнобарвною ніздрюватою скибою нависла половинка четвертого, меншого супутника планети. Вітер, ніби за помахом диригентської палички, ослаб, а незабаром і зовсім ущух. Розпрямилися прим’яті чагарники, в улоговинах, розчищених від наносів, пробилася рідка гостролиста травичка. А на дні сухого котловану, в самому його центрі, потемніла й почала потихеньку розпливатися темна волога пляма.

Волога пляма росла, вогкий пісок просідав, обсипався, утворюючи в середині котловану маленький кратер. І ось уже калюжка, боязка, невпевнена, але така, що увібрала у своє маленьке люстерко все рожево-червоно-оранжеве небо, задрижала в цьому мікрократері, підштовхувана нетерплячим водограєм розбудженого джерела. Заворушилися й деякі корчаки, розкидані вітром у пустелі. Вони знову почали випускати коріння, але вже не углиб, немов відчуваючи, що ураганів боятися більше не треба, а вшир, розкидаючи і в повітрі, і у верхньому шарі ґрунту жорсткі колючі пагони. На повітряних корінцях поки не було листя. Спека ще стояла пекельна.

Гіперграма знайшла Олену Бурцен в Улан-Уде на конференції з тибетської медицини. Тільки-но закінчив доповідь відомий професор, що присвятив більшу частину свого життя розшифруванню й аналізові тибетських манускриптів. «Нарешті, — заявив учений, — нам відкрилося мистецтво стародавніх лікарів, що