Павло Федорович Автомонов - Галка

ж, не з одного місця. Нащо мати запасного радиста, коли треба дати якнайбільше інформації з двох географічних точок?

— Це буде кращий варіант… — нагадав генерал.

— Щоб передати в ефір докладний опис оборонної дільниці, треба вистукати кількасот п'ятизначних цифрових груп. Радист «клюватиме» на морозі, ключ триматиме у руці, а не на столі, сидітиме, мов турок, схрестивши ноги, а не як сидять радисти у штабі фронту, то швидкість передачі буде мізерна. Більше десяти-дванадцяти груп не втнеш. Та ще після передачі кожних десяти груп ти повинен переконатися, чи прийняті вони безпомилково. То скільки часу займе передача п'ятисот груп?!

Всі мовчали, а генерал підпер підборіддя рукою. Паузу порушив майор Савич:

— Дві години роботи рації на передачу цілком досить, щоб німці не лише запеленгували її, а й вислали на автомашинах у цей район карателів!

— Траплялося і так, — погодився генерал. — Радисти гинули, так і не закінчивши передавати радіограми. Треба частіше переходити з одної хвилі на іншу, міняти місце передачі. Звичайно, це не так легко, але…

— Так нам говорили, — згодився Короп.

На мене кидали невдоволені погляди Кудрявий, Сокіл, Іван і навіть радист Короп, мовляв, нащо такі запитання, та ще й самому начальникові розвідвідділу фронту.

Я сидів ні в тих ні в сих. Відчув, як кров підпливає до моїх щік, вух. «Нащо справді почав оцю розмову?.. Генерал може подумати, що я боягуз. Маєш ситуацію! Мене прислали, щоб зміцнити групу Кудрявого, а, виявляється, радист Галка вже думає, як би чого не сталося!» Щоб не сказав генерал оцих слів, я випалив їх одним подихом:

— Вовка боятися — в ліс не ходити! Однак невже радіо-спеціалісти так і не можуть радистам, котрі летять у ворожий тил, порадити щось нове, щоб якось нейтралізувати дію радіопеленгаторів ворога?

— Поки що нічого, окрім написаного в інструкціях! — відповів майор Савич. — І ви це знаєте добре… — невдоволено докінчив.

— Нехай говорить, — заперечив майорові генерал-майор. — Але ж дещо у нас уже зроблено для безпеки роботи радистів, — звернувся він до мене. — Візьмемо спосіб шифрування радіограм. Скільки можна з десяти цифр утворити комбінацій у п'ятизначних цифрових групах?

— Мабуть, мільйон! — не роздумуючи, сказав я.

— То нехай ворожий шифрувальник пошукає потрібне цифрове сполучення у тому мільйоні комбінацій! — усміхнувся гість. — Наші специ над цим думали. Тому радисти й отримають тільки по одному примірнику цифрових стрічок. Та ще до того кожен має свій цифровий шифр. І ключ щоразу до шифрування ставлять не на постійному місці. Примітивів у нас уже не буде. І, це добре. Я певен, що потрібних шифрів у німців ще нема. Якщо ж додати до цього моральний дух наших радистів-розвідників, то ми тут обігнали німецький «Абвер».

— Ви натякаєте на те, що розвідгрупи там вербуються з покидьків, запроданців? — запитав командир Кудрявий.

— Якщо у тих групах не німці, а росіяни чи смертники інших національностей, колишніх наших співвітчизників, — з небажанням відповів генерал. — На жаль, такі групи є. Для цього фашисти не шкодують ні коштів, ні засобів, бо надто велика ціна у такій війні розвідці. І особливо відчуває це німецьке командування зараз, після битви на Курській дузі, коли наші армії форсували Дніпро і німці ждуть нових ударів нашої армії, в тому числі і тут, під Ленінградом.

— Зрозуміло! — відповів за всіх командир.

— Як мені здається, радист Галка не все сказав, що хотів? — тихим голосом мовив Петро Петрович, зустрівшись поглядом з моїми очима.

— Не все, — відповів я. — Та можна б те залишити поки що при собі, як експеримент…

Довелося вмовкнути, бо відчув докірливі погляди товаришів.

Петро Петрович бачив, що я зараз залишився один, що моєю поведінкою незадоволена майже уся група, яка прагнула зараз не хвилювати генерала, турбувалася, щоб усе було як слід, в злагоді, в одностайності. Генерал підвів руку, ніби затулив нею випромінене очима хлопців невдоволення, і сказав:

— На кого ти, Галко, схожий? На батька чи на матір?

Цього запитання ніхто не чекав. Розгубився трохи і я, відповівши:

— Кажуть, на матір!..

— Щасливий. Повернешся!.. То що ти хотів мені сказати?

— Все одно мене вважають радіотехніки і на віллі, куди я прибув уперше, і тут невігласом, як тільки заведу мову про висоту антени. Я вже пробував на тренувальному виході. Однак нічого з моєї затії не вийшло. Чули мої сигнали в Ленінграді надто слабо. Так слабо, що нормально передавати радіограму неможливо…

— То що ти хочеш? — не стримався майор Савич.

— Таких поразок я не боюся! Але й того, що я схожий на маму і що командир лінкора «Октябрьская революция» наворожив мені вийти з цієї війни живим, замало. Мене таки можуть пристукнути, не зважаючи на згадану «броню». І я не хотів би не поділитися з товаришем генералом тим, чим живу нині як радист…

— Говоріть, Галко, — примружив очі Петро Петрович.

— І скажу… — ковтнув я слину, бо пересохло в роті. — Нас, радистів, вчать виходити на зв'язок за умови, коли антена має бути дванадцять чи двадцять чотири метри і, звичайно, спущена з дерева. Ще краще, коли те дерево на галявині, на пагорбі…

— Вас так учать, — ствердив майор Савич:

— Я теж переконався — чим вище антена, тим краще мене чули, — сказав і Короп, який під час навчання уже виходив на тренування.

— Уявімо собі, що ми приземлилися десь під Тарту, або поблизу Риги, чи на кордоні із Східною Пруссією. Віддаль звідти до Ленінграда — триста, п'ятсот і навіть сімсот кілометрів. П'ятсот кілометрів, себто п'ятсот тисяч метрів… — міркував я вголос.