Семен Дмитрович Скляренко - Пролог

— Сти… три… ба… рел… орел…

Дівчина хотіла сказати, що на підвіконні стрибає орел.

Це забирає кілька днів. Треба, нарешті, дізнатися — хто винен. Дослідження веде Макс.

Увечері ми сидимо й чекаємо наслідків останніх аналізів. Служниця Макса пішла до лабораторії, незабаром повернеться. Я напружений, сторожкий. Гостро реагую на кожен звук, кожне слово.

За ці дні я встиг переглянути всі роки мого життя. Пригадав усе, що могло спричинитись до хвороби, розповів Максові все, що могло йому допомогти знайти коріння хвороби, і тепер ми вдвох ждемо наслідків дослідження, робимо останні кроки.

— Ти пам’ятаєш, Максе, як я колись у тайзі полював на ізюбра? — питаю я Макса.

— Забув, — відповідає він. — А ти розкажи, швидше мине час.

— Це було на місці поселення тунгусів. Ми там одсиділи три місяці в кільці білих, — тоді я часто полював на ізюбрів та маралів. Одного вечора я сидів на солонці. Олені вночі приходять туди лизати сіль. Сніг у тайзі прісний, їм кортить солоного. І вони йдуть за сотні кілометрів до знайомих солонців.

Був морозець. Кожен звук заглиблювався в тайзі, робився глибоким і змістовним. Я ждав оленя. Тайга пожовкла, пізніше посиніла. Виплив місяць. Усе навколо було добре видно.

Олень прийшов. Це був прекрасний екземпляр ізюбра. Круті роги його й велетенський тулуб вимальовувалися в темряві. Він стояв і нюхав повітря, слухав, чи нікого немає навколо. І раптом ізюбр побіг. Ти думаєш, він мене почув? Ні, це був маневр ізюбра. Він нічого не чув, я не ворушився, засідка була потайна, але ізюбр знав, що біля солонця завжди може бути людина, мисливець. Ізюбр хитрував. Хто витримає і не стрілятиме, бачачи перед собою ізюбра, який починає тікати? Недосвідчений мисливець стріляв би. А мене не треба було вчити. Я розумів маневр ізюбра. І сидів тихо, бо знав, що станеться далі.

За кілька хвилин, як я й сподівався, ізюбр повернувся. Він ішов тепер поволі, спокійно, бо був певен, що нікого близько немає. Зупинився, схилив свою круторогу голову і почав лизати сіль. Я чув, як важко він дихає, знав, яку велику насолоду він має, лижучи сіль. За сотні кілометрів прибіг він лизати її. А я в цей час цілився, і смертельно поранений ізюбр покірно зігнув передні ноги, немов уклонявся мені…

Тоді я полював на ізюбра, а тепер мені здається, що на мене хтось полює. Йому було тільки б жити, а я припинив життя його. І мені тепер тільки б жити, працювати, шлях широкий, рівний, а от маєш! Трапилась катастрофа там, де її зовсім не сподівався, і причин її не знаєш.

Служниця прийшла й принесла великий жовтий пакет. Вийшла. Макс похапливо розірвав конверт. Засміявся.

— Ніхто на тебе не полює. Ти здоровий. Усе гаразд.

Я дивився на клаптик паперу. Так, я був здоровий. Міг поцілувати мого дорогого товариша Макса. Ми не змінились. Ми могли боротися і далі.

— Але — де ж причина? — запитав я його. — Дома у мене хвора дитина!

Макс замислився. Довго мовчав. Потім сказав:

— Як видно, причина в ній.

— У кому?

— В дружині.

Так! Причина, як видно, була тільки в ній. І треба сказати їй про це. Я пригадав, як мені колись довелось боротись за дитину, умовляти її мати дитину, і мені ставало зрозумілим — Людмила боялася мати дитину, бо знала про свою хворобу. Її тодішні незрозумілі натяки на те, що дитина може бути квола, що вона буде надто тендітна, що не можна нам мати дітей ставали тепер зрозумілі для мене. Вона знала про свою хворобу і боялась.

Тепер мені доводилось іти до дружини і казати їй, що вона хвора. Але що я мав робити? Дитину треба лікувати, а для того, щоб лікувати, треба знайти причини її хвороби. З цього неминуче починати.

Я тихо йшов додому. Мені нічого було поспішати. Додому я прийшов твердо переконаний. Мені здавалось, що Людмила і далі ховатиме коріння своєї хвороби. Вона не скаже мені правди. Був упевнений, що винна вона. За собою я найменшої провини не почував.

Людмила була дома. Не стукаючи в двері, зайшов до неї в кімнату.

Вона не підвелася мені назустріч. Байдуже простягла клаптик паперу. І на цьому клаптику було написано, що вона здорова, як і я.

Людмила здорова!

Це мене знову збивав з шляху. Тільки що ввечері, сидячи у Макса, я був певен, що причина знайдена, і мені досить тільки сказати слово обвинувачення, щоб ствердити причину.

Але акт обвинувачення лише тоді має силу і звучить переконливо, коли його прочитано раніше, ніж сказано останнє слово підсудного. Людмила не дала мені прочитати акта, — вона сказала своє слово, і тепер…

Я не схильний до монологів. Але тієї ночі монолог зірвався з моїх уст. Іду в сад, сідаю на лаві, і мої безладні слова, уривчасті речення зводяться до одного.

«Будьте прокляті ви, — намагаюсь я організувати хаотичні думки, — батьки, діди й прадіди ворогів мого робітничого класу! Вас немає, і проклятий порох від ваших кісток розсипався на цвинтарищах, угноїв землю. Не лишилось вашого сліду. Стерлись імена ваші на хрестах. Хрести, поїдені шашлем, погоріли в печах, ви в’їлися від часу в землю і там потрухли.

Ми йшли зі зброєю проти вас — визискувачів, багачів. Громили ваші фортеці, поливали наш шлях своєю кров’ю, ішли в наступ на вас, і ми перемогли. Тепер у наших руках шоста частина землі і тверда наша рука, міцна вона. Упевнено керує партія наша — партія комуністів. Ми чуємо рух землі, пильнуємо життя землі, ми пильнуємо навіть билинки, що росте для нас, для нашого робітничого класу.

Вас не стало! У ваших колись руках була культура, наука, мистецтво. У ваших руках були книгозбірні, музеї, школи. Все це ми забрали, все тепер у наших руках. І вже в наших бібліотеках, школах, академіях