Євгенія Анатоліївна Кононенко - Бабусі також були дівчатами

мовчать, дорослий чоловік тридцяти років і вдвічі молодша дівчина. Нарешті Михайло заговорив:

— У цьому приміщенні був інший ресторанчик, де я обідав, коли отримав канадську візу. Я, власне, тільки й бував у Києві, коли оформляв виїзд до Канади. Батько не пускав мене до Києва й сам не їздив.

— Він боявся зустріти Лізу?

— Не Лізу, а Настю. Хіба ви не здогадалися, вибачте, панно, я не знаю вашого імені…

— Мене саме звуть Ліза…

— Але ви — дочка Анастасії Розумович?

— Онука, я ж вам сказала!

— Так, вибачте! Вибачте, ви казали, я забув. Але це не має значення. Ви мені дозволите сфотографувати вас для батька?

— Так, ой, я така страшна після уроків.

— Ви маєте чудовий вигляд, але підмалюйте губки, якщо хочете.

— Я не користуюся помадою.

Валерій блимнув у темряві фотоапаратом, показав Лізі цифрове зображення.

— Добре?

— Нормально… То ваш дід… ой, ваш батько… зустрічався з подругою моєї бабусі?

— Він зустрічався з вашою бабусею. Хіба ви не зрозуміли, Лізо, що Ліза, як її? Королько — то була конспірація. Щоб мати Насті та її старша сестра подумали, ніби на вашу адресу йдуть листи для подруги. І кілька місяців ця легенда працювала!

— Он воно як! Отже, Ліза Королько — це любовний псевдонім моєї бабусі?

— Саме так!

— І виходить, що Маруся розбила її кохання з вашим татом?

— Батько, який усе згадав і дуже довго говорив про ті давні події, не знає всіх подробиць, хто саме у вашій родині довідався про таємний роман наших із вами родичів. Маруся — то і є та грізна старша сестра?

— Так, але вона була не така й грізна…

— То ви її такою знали. А батько згадував, ніби його кохана Настя боялася не мами, а саме старшої сестри. У якої немає кавалера в її двадцять два роки, і яка не потерпить коханого в п’ятнадцятирічної молодшої сестри. Принаймні так розповідав мені мій батько.

— Валерій Кросоцький?

— Так. Ви хіба не зрозуміли, що я його син?

— Зрозуміла…

Михайло питає, як здоров’я Анастасії. Бо ж у Валерія зі здоров’ям дуже погано. Але коли до нього несподівано дійшли його ж листи бозна якої давнини, він знову здобув інтерес до життя і багато говорив про свою історію кохання.

Принесли піццу на дерев’яній підставці. Ліза глянула на годинника. Заняття секція «Молодіжні наукові ініціативи» вже почалося. Цього разу воно пройде без Лізи.

— Ви поспішаєте?

— Ні. Бабуся гадає, ніби я на занятті секції «Молодіжні наукові ініціативи», і тому на мене чекають пізніше. Я маю ще годину, якщо у вас є час.

— Я маю час до Одеського потягу. Пробуду там недовго, повернуся назад до Канади… То Настя Розумович поступово стала такою ж домашньою тиранкою, як і її старша сестра?

Ліза зітхає. А потім питає Михайла Кросоцького:

— А як усе в них закінчилося? Ваш батько… Валерій не намагався поговорити з Лізою… з Настею… з бабусею…

— Усе закінчилося тим, що батьки мого батька отримали офіційного листа від академіка Розумовича з попередженням: якщо Валерій Кросоцький наблизиться до Анастасії Розумович, з ним ніхто не розмовлятиме. Анастасія збагнула, як нерозумно вона повелася, коли почала товаришувати з Валерієм Кросоцьким. Більше вона не повторюватиме своїх помилок… Мій батько показав мені цього листа. Він узяв його з собою до Канади разом із родинними світлинами. Ми воліємо берегти не лише щасливі, а й гіркі реліквії.

— Так само, як Маруся берегла перехоплені листи від Валерія до Лізи… Від вашого батька до моєї бабусі… А я все думала, що то листи до якоїсь бабусиної подруги!

— А Маруся… померла?

— Цієї весни. А я дісталася до її шухляд раніше, ніж бабуся. І забрала ці листи. А потім у нас жила моя подруга Аліса. Ми з нею читали ці листи. І вирішили розшукати Валерія Кросоцького…

— І сподобалася вам Одеса? — широко посміхнувся Михайло Валерійович.

— Дуже!

— Владислав мені казав: на Бебеля приходили дві дівчинки. Одна з них була ви, а друга Аліса?

— Так! А потім бабуся вигнала Алісу з нашого дому! Я тоді подумала: так само, як від неї свого часу забрали Лізу, вона від мене забрала Алісу. А виходить, Ліза — то була вона.

— Ви хочете тортика, Лізо? Я пригощаю! Я, до речі, хочу!

— Мені вже треба додому.

— А ви зателефонуйте мамі!

Вони вийшли з кафе й пішки рушили в бік вокзалу. Вже темно. Летять сніжинки. Поки Михайло бігав у камеру схову по сумку, Ліза зателефонувала мамі, що буде вдома близько сьомої. По дорозі до потрібної колії вона розповіла Михайлові про одруження бабусі з Іваном Бусурманом, якого та відбила в старшої сестри. Певно, довго думала, як їй помститися за втручання в її стосунки з одеситом Валерієм. Але помста ніколи нічого доброго не несе. Передовсім самому меснику.

— Ви знаєте, Лізо, що мені розповів батько? — прошепотів Лізі Михайло вже на пероні вокзалу, коли кинув свої речі на полицю й вийшов попрощатися. — Мама пішла від батька, бо вночі він назвав її Настею. І таке траплялося не раз… До речі моя мама лишилася в Одесі, я маю побачитися з нею. Вона більше не вийшла заміж, — у голосі Михайла звучать теплі нотки.

Приголомшена Ліза повернулася додому. Їсти не хотілося, бо добре поїла в піцерії. Тепер за її харчуванням уже ніхто не стежить. Мама з бабусею провадять звичний ритуал вечірньої лайки. Укотре поминають небіжчицю Марусю, на яку нападає бабуся й захищає мама.

«Маму мала народити Маруся! — внутрішньо вигукує Лізине єство. — А Настя мала народити когось іншого від Валерія Кросоцького! Але тоді не було б красеня Михайла Кросоцького.