Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

дезертирував або застрелився, то їй би цього не довелося робити. А де вона була, поки стріляти не розпочали, допоки ще чоловік не винен? Хіба ти, сестро, лягала на рейки перед потягом, який віз мене на ту війну, хіба ти прив’язала мене до своєї спідниці? Ні, сестро, ти махала хустинкою з перону…

— Мені здається, ти несправедливий, — каже Дайта. — Забужко єдина не відсторонилася від цієї проблеми..

В тій ситуації вона була такою ж беззахисною, як і ти…

— Можливо, Забужко зі своєю прозірливістю й була беззахисною, а я зі своєю зашореністю — ні, я не належав собі, а отже, мені не було чого втрачати.

— Усе-таки дарма ти її кориш, — Дайта вимовляє слова, наче ліпить їх із хлібного м’якуша. — Хіба не вона допомогла тобі позбутися шор?

— Я не корю. Я вже казав, що суддівське місце — не моє. — Заспокійливо погладжую долонею мишку. — Я лише проти того, щоб ділитися виною. Навіщо безвинному брати на себе чужу вину? Хіба для того, аби звільнитися від власної.

Хтось схвалював війну і йшов воювати; хтось не погоджувався з війною й однаково йшов воювати; хтось погоджувався з війною, одначе не поспішав узяти в ній участь; хтось не схвалював війни, проте й протестувати не зважувався; хтось…

— Брати на себе чужу вину — спосіб пом’якшити власну.

«Я не жалкую, що служив у війську, — писав Макс Фрішиу „Солдатській книжці“, — але я пошкодував би про це, якби служив у війську не рядовим». Ці слова одразу ж викликають у пам’яті пісню Окуджави: «Как славно быть ни в чем не виноватым — / совсем простым солдатом. / А если что не так — не наше дело, / как говорится, Родина велела». Ці рядки я взяв епіграфом до своєї повісті «Прокляття» (писалася вона приблизно в той самий час, що й «Самогубче дерево» Оксани Забужко): 1992 року повість було надруковано, однак епіграф чомусь зняли.

Моє військове звання — рядовий.

Якби я дослужився до генерала, то мусив би застрелитися.

Оце й усі переваги рядового.

Не думаю, що знайдеться такий рядовий, якому вдасться насвистати пісеньку Окуджави й не сфальшивити.

І знову Макс Фріш: «Головний спогад — це те, як військовий мундир віднімає в нас совість, і ніхто її як совість не сприймає». Дивний чоловік цей Макс Фріш, якийсь однополюсний. Скидається на те, що він просто зводить рахунок з військовими. Інакше мав би продовжити: однак усе, що робить безсовісний чоловік у військовому мундирі, він робить із благословення людей у цивільному. Люди в цивільному, такі ж безсовісні кастрати, як і люди у військовому, тільки Й того, що військові не завдають собі клопоту приховувати цей ґандж (радше козиряють ним яко достоїнством), натомість цивільні, прагнучи видаватися повноцінними, запасаються протезами.

Дайта хитає головою.

— Мені здається, ти несправедливий.

Звичайно, несправедливий.

І Дайта, якщо й не зрозуміє, то пробачить. А Забужко якщо й не пробачить, то зрозуміє.

Долоня, що лежала на мишці, спітніла. Витираю її об штани.

Ніцшевський Заратустра казав, що чоловіка треба виховувати для війни, а жінку — для відпочинку воїна.

Колись доволі давно мені трапилося фантастичне оповідання (не пригадую ні його назви, ні імені автора), у якому йшлося про самітника-сапера: він розміновував якусь безлюдну територію, напхану мінами (залишки недавньої війни), — здається, в нього раніше були колеги, але, оскільки більшість мін облаштовували пастками, то рано чи пізно сапери підривалися, і зостався лише цей самітник сапер-ас, якому вдавалося розгадувати всі хитромудрі пастки, тобто розміновування стало справою його життя. Напевно, він добряче втомився, однак це був шлях воїна. Якогось дня в долині, в якій сапер знешкоджував міни, йому зустрілася жінка, яка дивом вижила в цій веремії. Він привів її до свого помешкання, і тепер, коли сапер ішов виконувати свою небезпечну роботу, то знав, що вдома на нього дожидається кохана. Звичайно, він у неї закохався… Тепер у нього з’явився додатковий сенс, жінка надихала його… Сапер завжди виявлявся вправнішим і хитрішим від тих, хто розставляв мінні пастки…

Я замовкаю.

—І що? — не терпиться Дайті.

Якби я курив, то мав би зараз потягнутися до пачки по сигарету.

— У якийсь момент він зрозумів, що попався… Та було вже пізно.

— Він підірвався?

Я киваю.

— А жінка?

— Жінка й була тією міною-пасткою, на якій він підірвався.

Дайта хмурить чоло.

— Мені ця алегорія не сподобалася.

Стенаю плечем.

— Якби цю історію переповів Олександр Грін, то вона могла би видатися доволі романтичною, а закінчувалася б так: вони кохалися, жили довго й щасливо і померли в один день.

— А якби цю історію переповіла жінка, та ще — феміністка…

Здіймаю над головою руки.

— Здаюсь.

Хоч би що там казав Заратустра, а останнє слово завжди за жінкою.

— Признайся, що ти сам щойно вигадав цей шовіністичний сюжетик, — наполягає Дайта.

Я сміюся.

— Ні, справді — колись прочитав.

—І яка ж мораль цього оповідання?

— Воїн не повинен розслаблятися. Інакше його спіткає ганебна смерть у ліжку з жінкою. А почесна лише смерть у бою.

Перемовляємося ми напівжартома, однак обличчям Дайти ковзає прозора тінь занепокоєння.

— Але ж ти… так не думаєш, правда?

Вона хотіла сказати: «Але ж ти не воїн».

Я розумію її тривогу.

— Не думаю. Але такі думки для мене не позбавлені сенсу, — відповідаю. З усмішкою спостерігаючи за її хвилинним спантеличенням (будь-яку жінку може вразити саме лише припущення, що чоловік у ліжку з нею мріє про поле бою). — Якщо тебе це заспокоїть, то я — поет.

У щоденнику «Моє оголене серце» Шарль Бодлер писав:«Священик, воїн, поет. <…> Усі інші — платники